Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів
Шрифт:
— Такого ще не доводилося бачити. Це, мабуть, якийсь пістолет — електричний або пневматичний.
— Молодець! — міцна рука Гуро потиснула руку Рижка. — Так і є. Це електричний тренувальний пістолет. От зараз…
— Почекайте, Борисе, — втрутився Сокіл. — Але навіщо він вам, цей пістолет у ракеті?
— А навіщо ми маємо в ракеті бібліотеку з наукових книжок і довідників?
— Ну, бібліотеку, щоб поновлювати в пам’яті різні речі… щоб було де взяти довідку в разі потреби. Теж порівняли!
— Порівняв, бо пістолет мені так само необхідний, як вам той чи інший довідник. Справжній спортсмен-стрілець
Він прикріпив до стіни паперову мішень.
— Стріляй. Десять пострілів. От звідси, від цієї стіни, рівно п’ять метрів. Ану, побачимо, який з тебе снайпер!
Василь узяв пістолет. Гуро з цікавістю стежив за його рухами. Здавалося, юнак нітрохи не почував себе ніяково, немов саме на такий прийом він і розраховував. Василь став на вказане йому місце, ще раз уважно оглянув пістолет. Підвів очі на Гуро:
— Ви його пристрілювали, товаришу Гуро? Бо це ж небезпечна річ — складати іспит зброєю, яку до того жодного разу не тримав у руках…
— Стріляй, стріляй, — заспокійливо відповів мисливець. — Можу запевнити тебе, якщо не влучиш — пістолет не буде винний. Я його пристріляв.
Рижко, не поспішаючи, старанно прицілився. Всі уважно стежили за ним.
Постріл. Маленька кулька врізалася у чорне яблучко мішені. Але в ту ж мить і сам Рижко різко похитнувся і ледве втримався на місці, схопившись за дерев’яне поруччя.
— Ой! — скрикнув він. — Який сильний відбій!.. Ну й штовхнуло!
Риндін весело засміявся:
— Ні, друже мій, не відбій. Правдивіше, відбій, тільки не звичайний, а властивий нашому невагомому світові. Куля штовхнула пістолет і вас з такою ж силою, з якою вона відштовхнулася. На Землі ви б не помітили цього, а тут — бачите, який поштовх… Це тому, що ви нічого не важите. На щастя, маса вашого тіла дуже велика, порівнюючи з масою кулі. Інакше вас відкинуло б до самої стіни і навіть могло б дуже вдарити об неї… Ану, до речі, ще одне запитання: що треба зробити, щоб надалі уникнути такої неприємності?
Рижко задумався, опустивши пістолет; униз.
— Ай справді, що, робити? — задумливо промовив Гуро. — Вадиме, як ви гадаєте?
— Хм… зараз поміркую, — відповів той, зсуваючи окуляри на лоб. Але Рижко вже відповідав сам:
— Треба опертися спиною об стіну. І все.
Так він і зробив. І знову підвів пістолет.
Постріли пролунали один по одному. Коли хлопець закінчив стріляти, Гуро підніс угору прострілену мішень і подивився. Потім він глянув на Рижка. Мовчки потиснув йому руку і, звертаючись до Риндіна і Сокола, сказав:
— Радий буду, якщо за час подорожі і ви досягнете таких саме успіхів. Але для цього вам доведеться сумлінно попрацювати, потренуватись. Такі наслідки даються не зразу і нелегко. Бо цей хлопчик…
Він зробив багатозначну паузу:
— Цей хлопчик всадив усі десять куль, як одну, в саме яблучко. Жодного промаху, як і слід справжньому снайперові!..
6. НЕБЕСНИЙ МАРШРУТ
До
Вечеряли вже всі разом. Рижко чесно виконував узяті на себе зобов’язання, намагаючись їсти якнайменше. Проте Риндін поставив перед ним велику бляшанку з консервами:
— Ану, їжте! У нас тут, знаєте, треба добре їсти, бо до Венери ми мусимо прибути міцними й здоровими. Отже, досить з мене ваших розмов про «голодне тренування».
— Це розпорядження чи побажання, Миколо Петровичу? — серйозно спитав Рижко.
— Розпорядження. А що?
— Ну, коли розпорядження, то я, звісно, не маю права сперечатися. А коли б не розпорядження, то…
Проте Василь не закінчив, уткнувши носа в бляшанку.
Умовна ніч минула швидко. Втомлені незвичними відчуваннями, мандрівники спали міцно: Риндін, Сокіл і Гуро у своїх гамаках, Рижко на найм’якшому з пуховиків — повітрі, прив’язавшись до стіни. Він устиг ще спитати:
— Зрештою, навіщо ті гамаки?.. Адже саме так добре спати, як я — просто на повітрі…
На це Гуро відповів йому:
— Тільки внаслідок звички спати на ліжку людині приємніше проводити ніч хоча б у гамаку. Однаково ж вони є — чого ж їм висіти даремно?..
Василь мовчав, бо вже спав.
Академік Риндін прокинувся першим. Він розклав у навігаторській рубці рисунки й схеми, карти, розставив прилади, щоб перевірити шлях ракети. Супутники його ще спали, Микола Петрович не хотів будити їх. Він включив екран перископа, що дозволяв з допомогою складної системи дзеркал оглядати небосхил, і насамперед скерував перископ назад, туди, де залишилася планета Земля. На чотирикутному екрані перед ним світлими рисами позначилася своєрідна картина.
Темно-фіолетове, майже чорне бездонне небо. І на ньому — великий жовтувато-рожевий диск, укритий білими, неправильної, химерної форми плямами. Ці плями повільно, ледве помітно пересувалися по диску, то ховаючи під собою більшу частину його, то, навпаки, звільняючи окремі частини. І тоді за ними видно було знайомі обриси материків і океанів… Так, це була люба, рідна Земля, від якої ракета невпинно віддалялася, линучи складною кривою лінією до Венери…
Дивне, жодною людиною не бачене видовище!.. Ось покручені береги Європи… Піренейський півострів… Британські острови… вони лише майнули і зразу ж знову сховалися за хмарами, за тими білими плямами, що пливли, вкриваючи земну кулю. Ось Апеннінський півострів… Але — як же хочеться побачити рідну Радянську Країну!.. Де вона, Батьківщина, до якої весь час линуть думки й почуття її синів з далекого космосу?.. І раптом білі хмари немов розсунулися, відкриваючи виразні риси Кримського півострова, гострокутним ромбом врізаного на темному фоні Чорного моря. Батьківщина! Радянський Союз!..