Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів
Шрифт:
Старий вождь похитав головою:
— Не будемо заздалегідь сперечатися, Дорбатай! Я попередив тебе. Кажи тепер, чого ти бажаєш?
Сухий голос Дорбатая пролунав різко й загрозливо:
— Боги хочуть, щоб ти віддав їм чужинців!
Його суха витягнена рука вказала на вчених.
— Цього я не зроблю, — твердо відповів Сколот.
І в відповідь на це виразний голос ремства пролунав над майданчиком. Скіфи, збуджені Дорбатаєм, підбурені багатіями, не схвалювали цієї відповіді.
Дорбатай, не обертаючись, показав рукою на майданчик:
—
Сколот подивився круг себе. Він побачив скеровані на нього запитливі, чекаючі погляди натовпу. Скіфи прислухалися до суперечок між двома могутніми братами. Вони ждали, вони не знали ще, хто саме вийде переможцем. Ясно було одне: той, в чиїх руках опиняться чужинці, подола другого. І на це Сколот погодитись не хотів. Він рішуче хитнув головою:
— Ні!
— Боги вимагають цього! — закричав раптом віщун. — Боги вимагають цієї жертви! Боги загрожують народові сколотів вогняними стрілами! Я чув сьогодні голос богів! Чужинці споганили священний жертовник, вони знущалися з богів! Тільки їхньою кров’ю можна змити таку образу. Віддай чужинців, Сколот, інакше гнів богів упаде на тебе!
Голос його зірвався, перейшов на лютий, пронизливий вереск. Він, здавалося, ошаленів. Він вимахував руками, сива голова його тряслася, з губ зривалася слина, він тупотів ногами й кричав:
— Віддай чужинців, що осквернили наші святині!
— Ні, — похитав головою вождь.
— Боги вб’ють тебе, Сколот! Згадай про Скіла! Ти зраджуєш. богів! Спинися, Сколот! Віддай чужинців!
— Ні!
Несподівано Дорбатай вигукнув серед тривожного мовчання:
— О боги, великі й суворі боги! Слухайте мене!
Він звичним жестом підніс руки вгору. Голос його стишився, вигуки змінилися на пристрасне шепотіння, яке було чути все-таки на весь майданчик:
— Великі й грізні боги, прислухайтесь до голосу вашого смиренного служника Дорбатая! Я переказав Сколотові те, що ви говорили мені. Я попереджав його, я зробив усе, що міг. Мені важко думати про вашу страшну кару, суворі боги. Хай не зачепить вона мене й відважний сколотський народ! Хай упаде лише на того, хто порушує ваші закони, хто зневажає вищі веління!..
Іван Семенович помітив: Дорбатай на мить спинився, швидко зиркнув у сторону Сколота, мов перевіряючи щось. І заговорив знову, то шепочучи, то переходячи на неприємний надірваний вереск:
— Про одне лише благаю вас, о боги! Відведіть вашу кару від неповинних людей, не торкайтеся їх вашим спопеляючим гнівом! Коли ж гнів ваш такий страшний, то скеруйте його проти того, хто єдиний винний перед вами!
Він змовк, його піднесені вгору руки тремтіли. Напружена тиша обгорнула майдан. В цій тиші з натовпу пролунав чийсь збуджений, мов переляканий
— Віддай чужинців богам, о Сколот! Віддай!
І враз почулися інші вигуки з різних боків:
— Віддай, віддай, Сколот! Боги гніваються, віддай!..
Вигуки то вщухали, то гучнішали: кілька голосів кричали, не вгаваючи. Це були голоси старих, поважних багатіїв, які забули про свою пиху і галасували дужче за всіх, збуджуючи решту скіфів:
— Послухай Дорбатая, Сколот! Віддай, віддай чужинців богам!..
Рвучким рухом старий Сколот підвівся. Він стояв, високий і суворий, проти Дорбатая і гнівно говорив:
— От яке твоє замирення, Дорбатай! Ти знов сієш розраду у моєму народі! Ти не облишив твоїх звичок! Гаразд! Ти не злякаєш мене. Слухайте, відважні мої воїни та мисливці, слухай мене, народ сколотів! Я відкрию вам таємницю Дорбатая, слухайте…
Голос його раптом увірвався. Сколот, підвів руку до горла. Він важко дихав, йому не вистачало повітря. Він розкрив рот і дихав жадібно, він розривав рукою комір свого святкового одягу.
Очі старого віщуна радісно блиснули. Несамовитим голосом він зарепетував:
— Боги карають Сколота! Дивіться, воїни та мисливці, дивися, народ! Боги не дали Сколотові говорити! О суворі й грізні боги, покарайте відступника, але залиште невинних!.. Боги, покарайте порушника священних звичаїв!..
Обличчя Сколота мертвенно зблідло. Зловісна синювата тінь з’явилася на ньому. Він похитнувся, намагаючись ухопитись за щось, щоб не впасти. Через силу Сколот мовив:
— Зачекайте… зараз… я… скажу…
Його слова заглушив переможний вигук Дорбатая:
— Боги карають Сколота! Боги проти нього!
Скіфи схоплювалися з місць, штовхали один одного, просувалися вперед; але ніхто не насмілювався наблизитись до підвищення, перед яким стояв і репетував Дорбатай.
Ще раз спробував заговорити Сколот і знову не міг. Видно було, як він бореться сам з собою. Ось він через силу випростався, звів руку, відкрив рот — і не сказав нічого. Ноги його зомліли, і старий вождь важко поточився й упав на землю. Кілька воїнів кинулись до нього, щоб допомогти. Але вони спинилися під владним окриком Дорбатая:
— Стійте, нерозумні! Стійте, якщо не хочете, щоб гнів богів упав на вас! Не наближайтесь до покараного богами!
Воїни стояли, нерішуче поглядаючи то на Дорбатая, то на Сколота, який майже нерухомо лежав на землі. Бронзовий шолом старого вождя впав з його голови. Руки розкинулись по землі, очі на синюватому блідому обличчі закотилися вгору. Руки безсило здригалися.
— Він умирає, умирає! — прошепотіла Ліда. — Що ж це таке, товариші?..
Тепер на допомогу вождеві кинувся Варкан. Але його зустріли мечі й кинджали помічників віщуна. Всі події, всі можливості були заздалегідь передбачені підступним віщуном і його прихильниками, що потроху сходились біля підвищення й спинялися круг нього. Помічники віщуна тимчасом оточили вчених і разом з ними Варкана.