Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів
Шрифт:
Ми розмовляли про цей клятий метеорит із Соколом і Гуро. Ось як ішла наша розмова.
— Мені пригадується базікання деяких людей на Землі перед нашим вильотом, — похмуро зауважив Гуро, — коли вони пророкували нам неминучу загибель від якогось метеорита. Ви пам’ятаєте, Вадиме, яку відсіч дав тим боягузам Микола Петрович у своєму блискучому виступі в Колонному залі?.. Особливо побоювання тієї людини, що говорила про кількість метеоритів, щосекунди викидуваних космосом назустріч Землі?
— Атож, — озвався Сокіл, — аякже, пам’ятаю. Такий сухорлявий,
Я забув сказати, що, повертаючись зовнішнім коридором після полагодження аварії, Гуро знайшов метеорит, який упав недалеко від пробоїни. Це було щось подібне до великого каменя неправильної форми і досить важкого, як запевнив нас Сокіл.
— Звідки ви знаєте, що він важкий? — запитав я. — Адже метеорит у нас в ракеті, як і все інше, не важить нічого.
Сокіл пояснив мені, що у звичайних умовах метеорит був би важким хоча б тому, що він на 95 процентів складений з суміші нікелю й заліза. — Отже, наш корабель поранений залізо-нікелевим космічним снарядом… якби цим можна було втішитися! Але навіщо нам той нікель? Хіба для колекції…
Скажемо просто — нам дуже не пощастило. Наскочити на метеорит у космосі майже неможливо. За підрахунками астрономів, навіть у найгустіших потоках метеоритів, так званих Леонідах, — найближчі тверді частинки потоку віддалені одна від одної на сто десять кілометрів.
Більше того, я пам’ятаю навіть таку фразу з одної астрономічної книжки з бібліотеки моєї матері: «Кожен метеорит у потоці віддалений від свого сусіда принаймні на п’ятсот кілометрів».
В бібліотеці нашої ракети, у книжці професора Оберта, одного з учнів великого Ціолковського, я знайшов таке:
«Ракета мусить мандрувати всесвітом принаймні 530 років, доки зустріне хоча б один метеорит. З цього погляду подорож у міжпланетному кораблі в усякому разі менш небезпечна, ніж, наприклад, поїздка автомобілем. Доводячи це, вчені обчислили навіть, що можливість зустрічі ракети з метеоритом під час подорожі Земля — Місяць визначається співвідношенням 1:100 000 000».
Одна можливість із ста мільйонів!.. Один шанс із ста мільйонів — і цей шанс випав на нашу долю. Хіба не надзвичайне «щастя»?
Зрештою, все було б гаразд, коли б не зміна курсу ракети. Микола Петрович визначив, що наш корабель унаслідок зіткнення з метеоритом трохи змінив курс — кудись до внутрішніх орбіт, до Сонця, Якщо нарисувати півеліпс, яким мчить зараз наша ракета, то тепер він закінчиться не там, де мусив закінчитись. Він не зіткнеться з уявною лінією орбіти Венери тоді, коли на точці зіткнення буде ця планета. Ні, наш півеліпс звернув ближче до Сонця і тепер мусить підійти певніше до орбіти Меркурія, ніж орбіти Венери.
Звісно, і тут ще немає нічого страшного, бо ми завжди можемо змінити курс, виправити його з допомогою наших ракетних двигунів. Але, щоб зробити це, треба спочатку вирахувати, яка саме сталася зміна курсу, знайти поправки, перевірити — і лише після того повертати корабель. Адже у нас
От чому Микола Петрович уже третю добу сидить у навігаторській рубці і вираховує потрібну зміну нашого курсу. Всі ми робимо тимчасом різні справи. Сокіл заходився точно вивчати хімічний Склад метеорита, і, здається, швидко вже закінчить цю роботу. Гуро, між іншим, розповів мені кілька історій із свого мисливського життя — дуже цікаві історії. Який це досвідчений мисливець! Справді, з ним не загинеш. Я дав собі слово навчитися стріляти не гірше від нього і бути завжди таким же спокійним і мужнім, як він.
Я за ці три доби ще краще ознайомився з нашим кораблем і приладами, які є в ньому. Тепер я сміливо можу сказати, що знаю ракету, — цей чудовий витвір Миколи Петровича. Спробую стисло записати тут, як побудовано наш корабель.
Велетенська блискуча сигара: завдовжки — понад тридцять метрів і завширшки у найширшій частині — сім з половиною метрів. До сигари з обох боків прикріплено ще по одній сигарці, значно меншій, метрів із вісім завдовжки. На хвості сигари плавці — три плавці, приблизно, такі, як у риби.
Оболонку сигари зроблено з найлегшого сплаву металів — супермагнію. Шліфований супермагній вкриває всю ракету. Це — зовнішній шар. Шліфовано його для того, щоб зменшити до мінімуму тертя в атмосфері під час підіймання і спускання. Під цим шаром іде шар гуми і шар повсті. Це — теплова ізоляція, бо під час польоту крізь атмосферу і стратосферу ракета дуже нагрівається. Крім того, гума зможе прислужитися ще й у разі можливого падіння на поверхню Венери і при поверненні назад, на поверхню Землі.
Отака зовнішня оболонка ракети. На відстані з півметра від неї іде внутрішня стінка ракети. Зовнішня оболонка й внутрішня стінка з’єднані міцними переділками, як це роблять на морських кораблях та підводних човнах. Ніби одна ракета, менша, встромлена в другу, більшу. Це теж застережний захід на випадок якоїсь аварії. Уявіть собі, що було б, коли б Микола Петрович не передбачив внутрішньої стінки?.. Метеорит пробив би ракету, з каюти враз вийшло б усе повітря, і ми просто б задихнулися без нього, не встигнувши навіть одягти скафандри… Страшно й подумати про таку можливість! Тепер у космосі летіла б мертва, освітлена зсередини ракета… і в ній закляклі трупи мандрівників…
За внутрішньою металевою стінкою починаються наші приміщення. До речі, наші дві каюти (загальна й навігаторська) забирають найменше місця. Вони розташовані вгорі (я вживаю цей неточний вираз лише таму, що звик ним користуватись). Їх з’єднують двері з східцями до навігаторської рубки. Круглий люк у підлозі загальної каюти веде вниз, до приміщення, де складено наші запаси харчу, води, стисненого повітря тощо. Під навігаторською рубкою — склад вибухових речовин для нашої майбутньої роботи на Венері, інструментів, приладдя. Поруч із ним — склад недоторканих резервів харчу.