Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів
Шрифт:
Василь несподівано вигукнув:
— Так чи не так, а ми — на Венері! Ура, ура, ура! Він відступив на крок і продовжував, з радістю помічаючи, як з’являються перші усмішки на стривожених обличчях його товаришів: — Дозвольте вітати вас, дорогі товариші, з прибуттям. Це — знаменна подія. Шкодую лише, що до нас іще не завітали…
Він змовк, розгублено потираючи лоб рукою.
— Що таке, Василю? Чому спинилася ваша промова? — запитав його Сокіл, посміхаючись. — Такий красномовний початок — і ось тобі!
Але
— Що з тобою, хлопчику? Що трапилось? — збентежився вже й Гуро.
— Зараз поясню, — відповів Рижко.
Він стисло розповів про вигляд потвори, її голову, вигляд дерев, лісу, не забувши навіть про вітер. Всі слухали його уважно. Коли Василь скінчив, Сокіл спитав:
— Ви певні, що бачили оті гострі криві щелепи?
— Так, певен, — відповів юнак.
Сокіл знизав плечима:
— Поки що наука не знає нічого про такі потвори. Те, що розповів Василь, не нагадує мені жодної з істот юрського періоду.
— Так що з того? — нетерпляче перебив його Гуро. — Ви вважаєте, що коли серед відомих вашій палеонтології тварин не було такої потвори, то вона аж ніяк не може існувати тут, на Венері?
— Я не сказав цього. Просто мені здається, що такої тварини не може бути серед ящерів, характерних для юрського періоду. Не може бути її й серед велетенських ссавців.
— Чому?
— Голова, що її так докладно змалював Василь, може належати лише якомусь представникові комах. Так, так, не дивуйтеся. Саме для них типові отакі шаблюваті щелепи.
— Отже, ви хочете сказати, що це була комашка? — іронічно спитав Гуро.
— І цього я не хочу сказати, — стримано відповів Сокіл. — Насамперед я говорив «комаха», а не «комашка». Але справа не в цьому. На мою думку, якщо хочете, це не була ні комаха, ні ящер, ні будь-що інше.
Він витримав паузу і так само стримано, але впевнено закінчив:
— Це — плід буйної фантазії Василя. Скажімо, це йому примарилося — та й годі, — вів далі він, мов не помічаючи ображених поглядів, які кидав, на нього юнак. — Дуже цікаво, звісно, з погляду психологічного: як створюється в уяві людини фантастичний образ, складений з різних, зовсім неоднакових за походженням частинок. Мабуть, колись на Василя справив велике враження вигляд якоїсь комахи під збільшувальним склом, чи не так? — зробив свій висновок Сокіл і насмішкувато поглянув на Василя.
Але юнак, трохи зашарівшись, відповів:
— Не пам’ятаю такого випадку. І взагалі не люблю комах…
Сокіл засміявся.
— Значить, ви певні, що це не примарилося вам?
— Не знаю. Тільки не пам’ятаю, щоб я колись бачив таке раніше, хоча б і під збільшувальним склом.
Гуро підняв руку:
— Досить, Вадиме. Можу додати дещо від себе. Дуже дивно, але мені теж примарилася
Обличчя його було таке серйозне, що Соколові й на думку не спало покепкувати. Він знизав плечима:
— Тоді просто не знаю.
Тимчасом Риндін, важко підвівшись, підійшов до шафи з приладами, взяв звідти вигнуті складні трубки і лагідно сказав:
— Не варт сперечатись, друзі мої. Ми ще встигнемо дізнатися про все. Мені здається, несподіванок у нас тут буде далеко більше, ніж можна собі уявити. А тепер перше, що ми мусимо зробити, це проаналізувати склад повітря Венери. Вадиме, я попрошу вас зробити це.
Сокіл узяв скляні трубки й вийшов. Гуро обняв Василя за плечі й ласкаво сказав йому:
— Хлопчику мій, все це тобі не марилося. Я не хотів запевняти в цьому всіх, щоб не турбувати. Але я так само бачив твого дракона. І дуже шкодував, що був відділений від нього склом і через те не міг випробувати кулею міцність його шкіри. Зараз ми більш не говоритимемо про це. Не варт. Встигнемо ще, як сказав Микола Петрович. А зараз ходімо, подивимося на дослідження складу повітря.
У центральній каюті Сокіл працював біля невеличкого приладу, вигнуті трубки якого виходили в стіну. Це був автоматичний насос, що нагнітав повітря до скляних резервуарів. Складний механізм дозволяв відкривати й закривати крани на зовнішній стінці ракети. Повітря, всмоктуване насосом, проходило трубками з атмосфери і стискувалось у резервуарах. Геолог неуважно поглянув на Гуро й Василя і продовжував роботу. Та ось він озирнувся ще раз. Легка усмішка з’явилась на його обличчі. Не відриваючись від апарата, він іронічно сказав, підморгуючи Гуро:
— Еге… так дракон, кажете?
Гуро змовчав; лише щелепи його вилицюватого обличчя стиснулися. Тимчасом Сокіл закінчив набирати повітря, він обережно викрутив скляні резервуари й поніс їх до навігаторської. Проба повітря Венери: що вона дасть?
Аналіз повітря тривав усього кілька хвилин. Микола Петрович устиг тільки перев’язати поранений лоб бинтом, коли Сокіл із похмурим обличчям вже подав йому аркушик паперу з висновками. Риндін глянув на аркушик. Брови його зсунулися над очима. Гуро й Василь дивилися на нього з запитанням. Риндін поклав аркушик у кишеню.
— Трохи згодом перевірю сам, — сказав він. — Особисто перевірю. Проте… друзі мої, з корабля, мабуть, нам доведеться виходити тільки в скафандрах.
У скафандрах? На свіже повітря — одягати скафандри? Василь не розумів нічого. Але Риндін пояснив:
— За попередніми висновками аналізу — в атмосфері Венери не якісь там частини процента вуглекислоти, як на Землі, а… так, друзі мої, близько п’ятнадцяти процентів вуглекислоти! Цього забагато для нас. Людина не може вільно дихати таким повітрям.