Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів
Шрифт:
— Скільки хочете, — підтвердив мисливець, його люлька погасла, але він не помічав цього.
Василь все ще дивився розгублено на скромний камінець, зріз якого вже затягся зеленувато-сірою плівкою. Зникли золоті іскорки. Камінець знову став цілком звичайним.
Василеві було і радісно і водночас шкода чогось. Чого? Звісно, дуже добре, що інфрарадій знайшовся так швидко і несподівано. Перша частина завдання, що стояло перед ними, виконана, але… Хіба це той інфрарадій, що про нього мріяв Василь?.. Оці непоказні камінці?.. Ах, яким чудесним, красивим і навіть страшним ввижався Василеві цей інфрарадій ще на Землі. Тоді
…Вони довго, цілі місяці копають шахти. Вони пробивають скелі, вони в скафандрах спускаються в підземні озера.
І знов копають ґрунт. Складні прилади показують, що шукачі на певному шляху. Дедалі підвищується в шахті температура. Ось уже не можна працювати через спеку. Мабуть, вони наблизились до центрів підземного вогню, — тільки там можна знайти загадковий інфрарадій, тільки там, у глибині надр Венери, ховається він від наполегливих людей. І спека, спека… Хтось падає, непритомний, його виносять з шахти, а Василь не кидає роботи. Він знає, що саме він мусить вести перед і бути зразком відмінної, ударної роботи. Він умивається потом, у голові в нього невпинно гуде, очі заплющуються від утоми, але він уперто працює. Ще хтось знепритомнів, Василь залишився один. Від нього, і тільки від нього, залежить успіх дальшої роботи. Він знає це — і працює. І ось лунає щось подібне до вибуху. Золота розтоплена рідина, вогненна й блискуча, сліпуча й дорогоцінна, ллється по шахті. Це — інфрарадій, який здобув Василь!..
Або ще не так — інфрарадій може бути і не рідиною. Хай! Тоді перед очима юнака виникає інша картина.
…Знов робота в шахті. Обов’язково в шахті, бо загадковий інфрарадій мусить ховатися десь глибоко в надрах. І знову втомлені товариші кидають роботу, вони змушені відпочити, їм не вистачає сил, це обов’язково: ніхто не може бути таким упертим і витривалим, таким наполегливим і стійким, як він, загартований, рішучий юнак. І звісно, таки він, Василь, робить останній удар киркою. Відкривається велика-велика печера. І по середині її, заливаючи все своїм чарівним світлом, як велетенський самоцвіт, що в ньому буяє розтоплене золото й вогонь, граючи всіма барвами райдуги, лежить ясний і блискучий інфрарадій. До нього не можна наблизитись, він обпікає вас, блискавки пролітають в усі боки від нього, сині, зелені, червоні блискавки… Ось яким мусить бути інфрарадій!
— Чого ви так дивитесь, Василю? — звернув на нього увагу Риндін. — Не задоволені, що знайшли інфрарадій? Що таке?
Хлопцеві стало ніяково. Проте він не звик ховатися з своїми думками від Миколи Петровича. Він розповів Миколі Петровичу все, що думав. Риндін усміхнувся:
— Зовсім не обов’язково, щоб наш інфрарадій був таким, як ви його собі уявляли, Василю. Навпаки, це було б дуже погано. Ну, як тоді б ми повезли його з собою?
— Миколо Петровичу, все це, звісно, так, — погодився Василь. — Але як можуть такі-ось камінці давати, як ви говорили, енергію цілому заводові? Де та енергія? Звідки візьметься вона в цій каменючці?
Риндін пояснив:
— В цьому непоказному камінці ховаються незліченні запаси енергії. Деякий вияв цієї енергії ви вже відчули на собі, мій друже. Ваш опік — наслідок величезної активності інфрарадію. На щастя, ви не дуже довго перебували під його впливом, і цей опік легко буде вилікувати. Ви змажете його маслом і лежатимете в гамаці добу-дві…
— Ой! — скрикнув незадоволено
— Можливо, доведеться полежати й більше, бо опік від радію дуже небезпечний, — продовжував Риндін, ніби не помічаючи незадоволення Василя. — І ваше щастя, друже мій, що ви несли ці камінці, коли були в скафандрі. Металева сітка, що вкриває його гумову тканину, трохи нейтралізувала вплив інфрарадію… Власне, не інфрарадію навіть, а якоїсь його солі, цебто значно менш активної речовини. Бо ці камінці, безперечно, не є чистий інфрарадій, а лише якась його хімічна сполука.
— Тільки сполука?
— Цього нам цілком вистачить. Сполуки інфрарадію для нас навіть безпечніше, бо вони, повторюю, менш радіоактивні. Я не знаю, яким способом могли б ми нейтралізувати чистий інфрарадій.
Він змовк, немов обмірковуючи цю можливість. Але, згадавши про запитання Василя, продовжував.
— Щодо енергії, то в цих непоказних камінцях стільки її, що ви, Василю, просто не можете собі уявити. Та навіщо я говоритиму все це? Вадиме, — звернувся він до Сокола, — принесіть, будь ласка, з хімічної шафи пробірку з слідами радію. Так, так, ту саму, що нею ми користувалися, вивчаючи інтенсивність космічного проміння. Давайте її сюди.
Старий академік насилу підвівся, спираючись на Гуро. Він узяв один з камінців, відділив від нього малесеньку, ледве помітну оком крихітку й поклав її на мармурову дошку.
— Зараз я, друзі мої, активізую цю хімічну сполуку інфрарадію з допомогою слідів звичайного радію. Ми поставимо їх один коло одного. Тільки… як би це найти спосіб вмить роз’єднати їх, якщо буде потреба? Ага, ось що! Борисе, ви можете пожертвувати для нашого досліду один з ваших шомполів? Скажімо, оцей?
Риндін показав на тонкий мідний прут.
— Прошу, звісно, Миколо Петровичу, — з готовністю озвався Гуро.
— Добре! Тут, у цій пробірці, навіть забагато залишків радію для нашої мети. Нам вистачить і такої порції…
Під зацікавленими поглядами товаришів Риндін занурив кінець мідного прута в пробірку і зразу ж витяг її назад.
— Це все. Будь ласка, Вадиме, покладіть пробірку на місце. Не варт залишати її тут, у небезпечному сусідстві з солями інфрарадію. А ми зачекаємо на вас.
Коли Сокіл повернувся, Микола Петрович наказав винести стіл з ракети назовні.
— Тут провадити дослід небезпечно, — пояснив він.
Мандрівники одягли скафандри і вийшли з ракети. Сокіл схотів вийти без скафандра, і Микола Петрович дозволив це йому.
Микола Петрович став на віддалі від мармурової дошки, тримаючи в руці довгий мідний прут.
— Увага, товариші! Прошу відійти всіх подалі.
Скоряючись йому, всі відійшли, зацікавлено поглядаючи на стіл, де на мармуровій дошці лежала загадкова крихітка. Голос Риндіна набув звичної владності.
— Увага!
Риндін простяг прут до мармурової дошки і приклав його до крихітки.
Враз наче сонце спалахнуло на столі. Блискуче сяйво, як від найпотужнішої вольтової дуги, засліпило очі Василеві. Мимоволі він підніс до обличчя руки. Сухий жар, як від розтопленого чавуну, проник крізь скафандр.
— Досить, Миколо Петровичу! — вигукнув Гуро. — Дивіться, стіл займається!
Почувся дзвінкий тріск: то луснула мармурова дошка, не витримавши жару. Від стола підіймалася синя цівка диму: навіть у вогкій атмосфері Венери дерево почало жевріти.