Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів
Шрифт:
— Наше міжгір’я дуже й дуже своєрідне. Геологічно — це розколина в корі Венери. І чимало порід, які звичайно ховаються глибоко під поверхнею планети, тут майже вийшли на поверхню. Цілком можливо, що й поклади інфрарадію опинилися так неглибоко під поверхнею лише внаслідок геологічного зміщення шарів. Так само, я сподіваюся, стоїть справа і з ультразолотом…
Гуро й Василь слухали старого академіка як зачаровані. Для них Риндін був майже чудодієм, який розкривав перед ними дивні таємниці, розповідаючи про ці таємниці своїм спокійним, лагідним голосом, мов про звичайні речі. Кожне явище, кожну подію
— А щоб бути до всього готовим, треба прагнути дізнатись якнайбільше, не минаючи жодної нагоди поповнити свої знання, — говорив Микола Петрович.
Інші обов’язки мандрівників, крім збирання інфрарадію та розвідок ультразолота, розподілилися самі собою. Василь під керівництвом Риндіна вивчав рослинність Венери, збирав зразки і створював найрідкісніший гербарій рослин юрського періоду, який тільки можна було собі уявити. Кожен внесок, який робив Василь до гербарію, збагачував не тільки ботаніку, але й палеоботаніку — науку про стародавні, доісторичні рослини.
Адже досі наука мала лише закам’янілі рештки подібних рослин. Ці рештки знайдено було в глибоких шарах Землі. А тепер це були справжні рослини, зірвані Василем особисто, справжні квіти, справжні бруньки. Наукова цінність цих зразків була неосяжна. Це розумів і сам Василь і ставився до своєї колекції з великою любов’ю, щиро радіючи, коли йому щастило принести рідкісний зразок і дістати похвалу Миколи Петровича.
Сокіл, як і слід було чекати, взяв на себе геологічну колекцію. Зразки найрізноманітніших порід з ґрунту Венери, знайдені ним у міжгір’ї, підтверджували думку Миколи Петровича щодо походження цього велетенського яру з стрімкими схилами. Сокіл говорив:
— Збирати таку колекцію мені дуже легко, бо наше міжгір’я само по собі є величезною колекцією. Я просто-таки не певний, що десь іще на Венері можна відшукати якісь значні додатки до цієї багатющої геологічної колекції…
Бориса Гуро найбільше цікавив тваринний світ Венери. Проте він був незадоволений: йому не пощастило за весь час відшукати будь-яку тварину, яка не була б представником комах або черв’яків чи чогось близького до них.
— Це просто жах, — скаржився він. — Вже годі й згадувати всяких там бронтозаврів, ігуанодонів тощо. Але — хоча б єдину теплокровну тварину зустріти! Самі комахи, самі огидні павуки й черв’яки… Неприємна планета Венера! Справжньому мисливцеві тут нема чого робити. Коли б мені хтось на Землі сказав, що я перетворюся на мисливця за комахами, я ніколи б не повірив!
— А оті підземні потвори? — спитав у нього Василь. — Хіба вони не варті тигра чи якогось іншого велетенського хижака?
— Ти не розумієш, хлопче мій. Хіба можна порівняти ту потвору, наприклад, з благородним тигром?.. Фу, і як тільки в тебе язик повернувся сказати таке! Тигр — це ж красень, у нього закохатись можна. А та потвора, з її лапами, тулубом, черевом? Тільки божевільна природа Венери могла вигадати таке, не інакше…
Проте Гуро був дисциплінованим.
Крім того, і Василеві доводилося так чи інакше звикати до комах. Микола Петрович саме на нього поклав обов’язки головного фотографа експедиції. Василь мусив знімати все: кожну рослину, кожну тварину. Треба було зафіксувати справжній вигляд кожного живого представника флори чи фауни Венери.
Сам Микола Петрович, крім загального керівництва всіма роботами, провадив метеорологічні і кліматичні спостереження. Зокрема, він був дуже радий, коли повторилася злива, не менша від тієї, що трапилась у перший день їхнього перебування на Венері. Микола Петрович вимірив її.
— На Землі не буває таких дощів, — сказав він потім. — Тутешній дощ кількістю опадів перебільшує майже вдвоє всі річні земні максимуми, його важко вимірювати земними засобами. Але це добре, що тут трапляються такі дощі. Вони допомагають Вадимові й мені робити висновки про породи міжгір’я.
Справді, величезні водопади, що бурхливо проносилися схилами міжгір’я, змивали цілі шари ґрунту, перекидали гігантські кам’яні брили. Водопади відкривали нові шари, нові породи. І після дощу Сокіл мав таки багатющий матеріал для вивчення!
Тиждень тому Микола Петрович під час вечері якось сказав:
— Ми маємо всі ознаки того, що ультразолото мусить бути десь близько. Всі оці зразки породи, — показав він на скриньку, помічену двома хрестами, де зберігалися найцікавіші й найцінніші зразки порід, — всі вони, починаючи від того осколка, який Вадим відбив для мене від скелі в день бійки з павуком, свідчать про таку близькість. Запевняю вас, товариші, це зовсім як у дитячій грі — схована річ лежить поблизу, майже дивиться на нас і сміється з нас, що ми досі не можемо її знайти. Отак і з ультразолотом. Шукаймо, Вадиме, шукаймо! Не можна дозволяти навіть ультразолоту глузувати з нашої експедиції. Це просто нечемно з його боку.
Ця промова була вкрита оплесками.
Сокіл старанно шукав. Він склав докладний план залягання порід у міжгір’ї, він простежив усі виходи жилок-попутників, які свідчили про близькість ультразолота. Але дорогоцінний елемент усе ще ховався. Він був десь тут — це було ясно. Але де саме?
Іноді з ракети виходив сам Микола Петрович. Після випадку з павуком, після того пам’ятного дня, навіть Сокіл, що не дуже полюбляв зброю, виходив з корабля тільки захопивши з собою великий автоматичний пістолет з розривними кулями.
Такий самий пістолет висів на поясі під піджаком Миколи Петровича. Це дуже не пасувало до мирного вигляду старого академіка, до його сивого волосся. Але — що поробиш? Небезпека нової зустрічі з якоюсь невідомою потворою весь час почувалася. Щохвилини з хащів могло вистрибнути яке-небудь незнане люте створіння.
Ось чому Сокіл, навіть захопившись роботою, інколи тривожно оглядався. І почував він себе найкраще, коли біля нього був ще хтось з товаришів.
Цього разу Микола Петрович вийшов з люка, подивився на Сокола й гукнув йому: