Аргонавти Всесвіту
Шрифт:
— Ван, облиште Вадима, я наказую вам!
Рука Ван Луна одірвалась від Сокола, який так і повиснув у повітрі, зігнувшись у неприродній позі, з головою, що ніби впала на руки. І він все ще плакав!
— Ідіть сюди, Ван, — голосно наказав Микола Петрович, вимовляючи слова дуже роздільно і твердо. — Ви не маєте права торкатися Вадима. Я наказую вам, чуєте?
— Чую, — глухо відповів Ван Лун.
— Ви обіцяєте мені?
Мовчання.
— Обіцяєте, Ван? — повторив Микола Петрович наполегливо.
І тільки тоді Ван Лун тихо,
— Обіцяю.
Микола Петрович озирнувся. Його погляд спинився на циферблатах приладів, з якими Сокіл працював перед вечерею. Вони все ще лишались невимкненими — адже записи треба було проводити безперервно, — і з автоматичного реєстратора повільно виповзла вузенька паперова стрічка, на якій відзначалась інтенсивність космічного проміння. Брови Миколи Петровича зсунулись. Хуткими рухами він наблизився до приладів, кілька секунд уважно вивчав показання лічильників і запис на стрічці. Потім так само хутко повернувся до мене:
— Галю, як ви себе почуваєте? Добре тямите?
Значить, він думав, що й я також… що й я божеволію, як Сокіл і Ван Лун! Це було неймовірно образливо. Адже ж я сама щойно старалась вивести його з дивного стану. Але я стрималась, хоча сльози душили мене ще більше від незаслуженої образи. Я відповіла:
— Так, Миколо Петровичу. Я тільки не розумію, що у нас тут робиться.
Тоді він ще раз позирнув на прилади, на Ван Луна, який стояв у кутку каюти і щось бурмотів про себе, на Сокола, що, як і раніше, висів у неприродній позі в повітрі. Потім Микола Петрович похитав головою, обвів поглядом каюту, мов розшукуючи щось, — і рішуче покликав мене:
— Ходімо, Галю. Зараз не можна гаяти ані хвилини!
Ми спустились у склад крізь люк у підлозі каюти. Микола Петрович відкрив там великий ящик, вийняв звідти два довгі рулони з щільного сірого і тьмяного металу і сказав:
— Несіть до каюти. Мерщій, мерщій!
Узявши ще два рулони, він поспішив слідом за мною. Ван Лун і Сокіл не рухалися з місця. Вони нічого не помічали, ні на що не звертали уваги.
— Давайте сюди Сокола, Галю!
Немов дитину, ми перенесли безвільне тіло Вадима Сергійовича до вкритої металом стіни, поклали його там. Микола Петрович полегшено зітхнув і покликав Ван Луна:
— Ван, ідіть сюди.
Ван Лун люто, роздратовано поглянув у наш бік. Видно було, що він не хотів іти. Але заперечувати Миколі Петровичу він не зміг. Повільно, ніби через силу, він наблизився до нас.
— Сідайте тут, поговоримо, — м’яко сказав Микола Петрович, беручи його за руку.
Ван Лун все так само неохоче сів. Всі мовчали. Не говорив нічого й Микола Петрович, мов чекаючи чогось. Так минула хвилина, друга… І ось Ван Лун провів рукою по голові, струсонув нею, наче прокидаючись.
— Що таке? Думаю, я немов п’яний! Важка голова… Майже в ту ж мить пролунав і голос Сокола:
— Нісенітниця яка, чого це в мене мокре обличчя? Що тут відбувалось? І свинець чомусь на стіні, — додав він здивовано, оглянувши каюту.
— Друзі мої, нам усім треба бути обачнішими, — відповів обом відразу Микола Петрович. — На щастя, цього разу обійшлося без великого лиха. Але ще кілька хвилин — і я не знаю, чим би все це скінчилось. Ми поводились дуже нерозумно… хоча, проте, хто міг передбачити подібні явища?..
— Але що ж трапилось? — повторив здивовано запитання Вадим Сергійович.
Микола Петрович пригладив своє сиве волосся, і я помітила, як тремтіли його тонкі пальці. Потім він повільно заговорив:
— Наша каюта надто слабо захищена від космічного проміння. Воно заливає нас своїм безперервним потоком. І, як це не сумно, впливає на нервову систему, гранично збуджує її. Я ще не уяснив собі всього цього. Але факти лишаються фактами, друзі мої! Пояснення прийдуть потім. А зараз можна встановити тільки ось що. Збудження позначилось найсильніше на міцному, дужому організмі Ван Луна і на нервовому, емоціональному організмі Вадима. Тут діють якісь ще невідомі нам закономірності. На Галі й мені збудження позначилось менше, хоча… хоча відчули й ми, правда, Галю?
Я мовчки кивнула головою. Мені було так хороше зараз, коли минулися всі ці жахи!
— На щастя, — вів далі Микола Петрович, — мені спала на думку одна ідея. Ми з Галею посилили захист каюти, обклали стіну, з боку якої іде головний потік космічного проміння, потрійним шаром електрично обробленого свинцю. Бачите, як він згодився. Свинцеві прокладки зменшують інтенсивність потоку космічного проміння, дозволяють нам перебувати немов у тіні — і це врятовує нас зараз, друзі!
Я глянула на Ван Луна і сказала:
— Парасолька від космічного проміння, товаришу Ван Лун! Пам’ятаєте, ви жартували, що її треба винайти?
Ван Лун лише стурбовано похитав головою.
Кілька хвилин ми знову мовчали. І тут мені спало на думку щось страшне. А що, коли б Микола Петрович не опанував себе тоді, коли він і сам починав уже марити? Якби він не встиг зрозуміти, в чому справа, і не згадав би про цей засіб захисту від жахливого космічного проміння? Тоді ми всі поступово збожеволіли б… Ой, який кошмар!
Немов відповідаючи на мої думки, Микола Петрович заговорив знову:
— Дуже прошу вас, друзі мої, якомога більше часу провадити під захистом свинцевого шару, в тіні від космічного проміння. І якщо хтось з вас помітить у себе чи іншого найменші ознаки збудження, — негайно ж таки йти сюди і сповіщати мене. Друзі мої, небезпека надто велика, щоб можна було не зважати на неї. А вас, Вадиме, прошу пильно вимірити критичний поріг інтенсивності потоку. І, я гадаю, треба ще посилити захист…