Аргонавти Всесвіту
Шрифт:
— Хіба це не нагадує вам трамплін? Ну от, звичайний трамплін, які бувають по гімнастичних залах. Скільки разів я стрибала з нього! Та ви просто не хочете поміркувати, слово честі! А це так легко уявити собі. Адже ж астроплан всім своїм корпусом скерований під кутом угору, вздовж міжгір’я. І нічого більше не треба. Якщо Микола Петрович дасть із ракетних двигунів вибухи потрібної сили, підряд кілька вибухів, — тоді наш корабель полетить уперед і вгору. Адже скель прямо перед ним немає, так? А по дотичній лінії, скерованій туди, куди дивиться ніс астроплана. він вилетить угору, і схили міжгір’я йому не завадять.
Бачачи серйозні погляди товаришів, бачачи їх роздуми, Галя зніяковіла. її збудження рантом згасло: що, як все, що вона зараз наговорила, — дурниці? А коли це неможливо?..
Ван Лун і Сокіл ще раз подивилися в бік астроплана, потім перевели погляди на схили вздовж міжгір’я, наче перевіряючи можливий політ астроплана по дотичній.
— Та скажіть уже нарешті, що ви про це думаєте, — вже жалісно промовила розгублена Галя.
Ван Лун поклав їй руку на плече:
— Думаю, дівчино, у вас добра голова. Не знаю, як буде з перевантаженням. Втім, думка вірна. Визнаю: радію, що ви опинилися в нашому кораблі.
— Так, Галиночко, це ціківа думка, — жваво озвався і Вадим Сокіл. — Звичайно, потрібні будуть ще складні розрахунки відносно перевантаження: адже початковий поштовх мусить бути дуже міцним. Але в основі ідея вірна.
От тепер Галя Рижко по-справжньому розгубилася. Вона відчула, як рум’янець заливає все її обличчя.
Проте коли хто з товаришів і помітив щось, все одно нічого не сказав з цього приводу.
— Пішли далі? — коротко запропонував Ван Лун.
— Звичайно, — в один голос відгукнулися Сокіл і Галя.
Одне за одним вони вирушили до лісу між вогкими ще від учорашньої зливи скелями. Кам’янисте плато майже одразу поступилося місцем долині, вкритій низькою папороттю. Галя здивовано відзначила про себе: як раптово змінюється характер грунту на Венері, та й рослинність також! Щойно був сухий кам’янистий грунт, — і ось уже її гумові чоботи ступають по соковитому оранжевому листі густої папороті і навіть час від часу загрузають у товстому шарі відмерлих рослин, який устилав вогкий і м’який грунт.
— Хотів би показати вам, як рухається річка з комах, — промовив засмучено Ван Лун. — Але тепер ніде такого немає.
— Нічого, Ван, немає живої річки, зате комах узагалі досить і тут, — відізвався Сокіл.
Мабуть, навіть за умов Венери живий потік комах, який бачили під час першої вилазки Риндін і Ван Лун, був не частим явищем. Можливо, комахи переселялися перед зливою? Хто знає: наші мандрівники лише починали своє ознайомлення з природою невідомої планети. Проте Сокіл не помилявся: комах було досить усюди — і навіть значно більше ніж досить. Вони повзали, бігали і літали цілими хмарами. І часом їх дзижчання, свистіння, скрекіт і безліч інших пронизливих звуків буквально оглушали і робилися нестерпними.
Попереду, як і раніше, швидкими і розміреними кроками ішов Ван Лун. І так само, як і раніше, він тримав напоготові автоматичну гвинтівку і уважно оглядався на всі боки. Ван Лун вибирав шлях між рідким чагарником, іноді відламував гілки і складав їх хрестом. Галя розуміла, що він робить це для того, щоб легше було знайти шлях назад. Вона почула голос Ван Луна, який звертався до Сокола:
— Не знаю, чому не зустрічається ніяких інших тварин юрського періоду? Що скажете,
Дивно: в його тоні Галя Рижко не помічала звичайних іронічних ноток. Та й Сокіл відповідав йому так само серйозно:
— Рішуче нічого не можу сказати, Ван. Я подумав ось про що. Можливо, крупні тварини на Венері не люблять денного світла, як оті хижі комахи, про яких ви розповідали, і з’являються тільки вночі? Проте — навряд чи це так… Як ви гадаєте, Ван?
Відповіді він не почув, бо Ван Лун раптом спинився і підвів гвинтівку. Він прислухався, — як і решта.
Десь далеко пролунав низький дивний гул. Він нагадував гул літака — такий самий розмірений, рівний, на дуже низьких нотах. Цей гул ставав дедалі гучнішим, — і потім так само поступово почав стихати. Ось він майже завмер і зник зовсім. Трудно було позбутися враження, ніби десь поблизу пролетів великий багатомоторний літак. Ван Лун запитально поглянув на супутників:
— Що думаєте?
Певна річ, думати можна було все що завгодно, проте відповіді не міг дати ніхто. Перший могутній звук, який почули мандрівники на Венері, лишався для них загадкою, — як і багато дечого іншого.
Ван Лун вів товаришів до високої і широкої скелі, яка височіла на півдорозі до величезного лісу. Без особливих утруднень всі вибралися на неї. Ніхто не запитував, навіщо Ван Лун привів їх сюди: було ясно, що з цієї скелі відкривався найбільш широкий краєвид.
Так і було насправді. Але мандрівникам і звідси не вдалося побачити нічого дійсно нового, якщо не зважати на те, що за оранжевою смугою лісу, над яким здіймалися де-не-де гордовиті вершини велетнів араукарій і бенетитів, вони помітили далеку сріблясту стрічку великої ріки. Вона ясно вирізнялася серед червоного моря первісного лісу, що простягся аж до самого обрію. Сокіл засмучено зітхнув:
— Скільки води! Як хороше, як чудово було б нам знизитися там. Адже ж з водної поверхні можна стартувати цілком безпечно.
— І до того ж ця річка зовсім недалеко, — додала Галя. — Усього кілометрів п’ять чи десять, правда, Вадиме Сергійовичу?
— Так, по прямій — кілометрів вісім. Проте нам від цього не легше, — ще раз зітхнув Сокіл. — Астроплан туди не перетягнеш!
— А це що таке? — тривожно скинув до плеча гвинтівку Ван Лун.
Галя одразу зробила те ж саме, намагаючись не видати свого хвилювання.
Понад лісом, не більше як в кількох сотнях метрів від них над самими верхівками дерев летіла якась дивовижна істота. В неї був довгий тулуб, величезні крила, які здавалися прозорими — чи то істота так хутко махала ними?.. Вона летіла швидко, але нерівно, немов кидаючись з боку в бік. І тому її ніяк не можна було добре роздивитися. Так чи інакше, дивна істота була, очевидно, зайнята своїми власними справами, мандрівники не привертали її уваги, вона відлітала далі й далі.
Швидким рухом Ван Лун опустив гвинтівку і підніс до очей бінокль. Втім, щоб користуватися ним крізь прозоре скло шолома, треба було старанно навести фокус. Тим часом дивовижний крилатий незнайомець ніби поринув униз і зник за верхівками дерев.