Аргонавти Всесвіту
Шрифт:
Галя здригнулася: потворне страховище було надто гидким. Руки дівчини стиснули гвинтівку. Стріляти? Проте що могла вдіяти гвинтівка проти величезної потвори? Хіба що тільки більш розлютити! Треба відійти з дороги, убік, убік! Галя швидко пробігла кілька кроків направо. І — який жах! — тварина також змінила напрям у той самий бік, немовби зрозумівши її маневр.
Тоді треба виграти час, бігти, відступати і знову спробувати укритися за деревами або чагарником! А може, потвора і сама зверне кудись, якщо вона не помічає її.
Галя побігла вздовж міжгір’я. Озирнувшись, вона побачила, що величезна тварина раптом спинилася. Ні, не спинилася, почала рухатися
— Ой! — скрикнула вона, знову втративши рівновагу. Здавалося, перед нею і під нею відкрилася безодня, грунт зник з-під ніг, що послизнулися. Дівчина вдарилася спиною об каміння і полетіла вниз, у темряву. Щось тріснуло в неї за спиною, наче обірвалося. Що саме, — Галя не знала, та й думати про це було ніколи. Вона летіла вниз дедалі швидше й швидше. Світле небо, густа оранжево-червона рослинність, жовті скелі — все лишилося позаду, нагорі. Галя стрімливо падала вниз і вниз, судорожно стискаючи гвинтівку.
М’який удар спинив її падіння. Похиле дно безодні було вкрите товстим шаром пухкого грунту — тіло дівчини майже загрузло в ньому, потім прокотилося кілька метрів і залишилося нерухомим. Галя навіть не відчула болю, лише скрикнула від несподіваного поштовху: вона впала начебто на м’який похилий матрац з пухкого грунту. Тепер вона лежала на цьому грунті, не знаючи, де вона і куди потрапила.
Непрониклива темрява оточувала її. Тільки далеко вгорі виднівся маленький світлий отвір: очевидно, звідти вона і звалилася вниз. Так. А що ж робити далі?.. Галя обережно підвелася трохи й сіла. Гвинтівка з нею, ось вона. Шолом… чи не пошкодився він? Ні, немовби все в порядку. Слово честі, пощастило! Природна життєрадісність дівчини взяла верх над переляком. Галя, посміхаючись, подумала: “Мабуть, я починаю вже звикати до того, щоб падати і не розбиватися. Це ж тільки сказати комусь: два рази за кілька хвилин зірватися вниз, пролетіти, перекидаючись, добрий десяток метрів — і щоб усе було гаразд! Ну й Галинка, ну й щастить тобі! Буде що записати до щоденника… коли виберуся звідси і повернуся до товаришів, звичайно. А от як звідси вибратися — це задача. До печери я потрапила, чи що?”
Вона підвелася на ноги, обмацала стіни навколо себе. Вони оточували її з трьох боків. Знову нахилилася і спробувала, який під нею грунт. Пухка, трохи волога земля, кілька камінців. Певна річ, печера! От тільки надто темно. Може, включити нагрудний прожектор? Втім, трохи заждемо. Чомусь стало трохи світліше, мов темрява стає не такою вже непроникливою. Можливо, це очі звикають до мороку? Хтозна, але вона й справді бачить значно краще, чимало розрізняє навколо себе. Дивна річ!
Вражена Галя озирнулася. Дійсно, чому вона тепер бачить так, як це буває в сутінках? Що сталося? Звідки взялося це блакитнувате освітлення, диве примарне сяйво, що наповнює печеру?
Нерівні земляні стіни підносилися круто вгору з трьох сторін. На похилому грунті перед нею — уламки гілок, опале листя: все це, мабуть, звалилося згори, можливо, разом з нею самою. А прямо перед Галею — широкий прохід у землі, схожий на круглий тунель, що веде кудись у надра Венери. Блакитнувате сяйво розливалося від стін тунелю. Здавалося, що це сяйво ллється від камінців, де-не-де повкраплюваних у стіни і грунт. Вони мерехтіли, мов світляки. Якесь казкове, незрозуміле освітлення…
Галя
Обережно, легко ступаючи, дівчина вирушила вперед. Прожектора вона не включала, в цьому не було потреби: чи то її очі цілком освоїлися з тьмяним освітленням підземелля, чи то загадкове блакитнувате сяйво ще більше посилилося, але бачила Галя перед собою досить добре.
Тунель ішов майже прямо, без помітних поворотів. Він лишався все таким же широким, як і раніше, спочатку; тільки в окремих місцях його стіни сходилися трохи ближче, проте і в таких місцях ширини вистачило б на те, щоб тунелем міг проїхати маленький легковий автомобіль.
“Хто викопав його, цей тунель? — міркувала Галя Рижко. — Адже ж не міг такий широкий підземний хід виникнути сам по собі. І грунт тут пухкий, легко осипається. А може, я йду норою чи підземним ходом якоїсь величезної тварини. Ох, чи не потраплю я так прямо до її барлога!..”
На якусь мить вона навіть зупинилася, стискаючи гвинтівку. Втім — іншого шляху не було, лишалося тільки йти вперед і вперед. І гаяти час також не можна: заряд оксиліту в резервуарах на спині скафандра повільно, але невблаганно виснажувався.
Тунель повернув убік — і тут-таки, за поворотом, роздвоївся. Одне його коліно йшло праворуч і вниз, друге — ліворуч і помітно вгору. Куди йти? Галя розмірковувала недовго, їй треба було вибиратися на поверхню, вивчення надр Венери зараз аж ніяк не цікавило її. Значить — ліворуч і вгору!
Тепер тунель значно частіше повертав убік. І кожного разу він обходив тверді скелясті перепони, відступав від кам’янистих порід і заглиблювався в пухкий грунт. Проте ширина його лишалася незмінною; і таким самим незмінним було блакитнувате сяйво, що наповнювало його. І Галя вже остаточно зрозуміла: так, це справді світилися невеличкі камінці, часто вкраплені в стіни, склепіння і грунт підземелля.
Не спиняючись, дівчина вийняла з пухкої, крихкої стіни кілька таких камінців і з цікавістю оглянула їх. Нічого особливого, хіба що світяться яскравіше, ніж звичайна гнилушка. Гаразд, потім роздивимося, покажемо Вадимові Сергійовичу, Миколі Петровичу… якщо пощастить вибратися з цього підземного ходу, звичайно! Галя поклала камінці в похідну сумку, яка висіла в неї при боці. І зразу ж таки її обпекла тривожна думка: чому вона не відчуває ваги переносного радіопередавача, який був прикріплений ремінцями за спиною? Похололою рукою Галя спробувала намацати його ззаду. Передавача не було.
Тільки тепер Галя по-справжньому злякалася, по-справжньому відчула небезпеку свого становища. Адже ж без передавача вона не зможе зв’язатися з товаришами, покликати їх на допомогу. І друга думка, ще досадніша: чому вона зразу ж таки, впавши у це провалля, не скористалася з передавача? Так просто було: покликати на допомогу, розповісти про те, що трапилося… Ван Лун, напевно, відразу ж таки відшукав би провалля, спустив униз мотузку чи щось ще, можна було б вибратися нагору… і нікуди не треба було йти з провалля, треба було сидіти там, викликати допомогу по радіо! А вона вирушила в непотрібну мандрівку, невідомо куди, невідомо навіщо… І тепер Галя десь під поверхнею Венери. Товариші, мабуть, шукають її там, нагорі, а передавач лежить у проваллі, і вона нічого не може сповістити про себе… Яка дурниця, яка необачність!