Аргонавти Всесвіту
Шрифт:
— А для того, щоб бути до всього готовими, треба прагнути кожної хвилини поповнювати свої знання, нічого не пропускати, все враховувати і науково аналізувати, — підкреслював завжди Микола Петрович.
Ще кілька днів тому академік Риндін сказав після вечері, коли мандрівники за звичкою обмінювалися перед сном своїми думками і враженнями:
— Ми, друзі мої, як на мою думку, маємо тепер всі підстави припускати, що ультразолото знаходиться десь зовсім близько. Зразки порід-супутників, а особливо ті, які Вадим приніс сьогодні, — всі ці зразки, починаючи з того, який був здобутий в день бійки з дзьобастим павуком, свідчать про близькість ультразолота. Немає лиха без добра!
Вадим Сокіл сконфужено закліпав короткозорими добродушними очима: слово честі, він докладав усіх зусиль до того, щоб його розшуки увінчалися успіхом. Протягом минулих тижнів він склав докладний план залягання порід у міжгір’ї, простежив виходи жил-супутників, що красномовно говорили про близькість ультразолота. Втім, дорогоцінний елемент усе ще ховався від геолога. Він був десь тут — це ясно. Але де саме?..
Іноді з астроплана виходив і сам Микола Петрович, хоча здебільшого він весь час сидів, занурений в розрахунки, в навігаторській рубці, намагаючись знайти розв’язання найважчого завдання — зворотного вильоту на Землю. Проте воно тікало від Риндіна так само, як ультразолото від Сокола. Жартуючи, академік говорив, що він усе ж таки має виправдання: адже у геолога були принаймні жили-супутники, за якими той міг визначити потрібний напрямок розшуків, тоді як у Миколи Петровича — самі скелі, серед яких на дні міжгір’я лежав міжпланетний корабель.
Після пам’ятної пригоди з велетенським павуком навіть Сокіл, що не дуже любив зброю, яка обтяжувала його і заважала працювати, — навіть він виходив з корабля не інакше, як захопивши з собою великий автоматичний пістолет з розривними кулями. Такий самий пістолет брав з собою, виходячи назовні, і Микола Петрович. Грізна зброя висіла на поясі Риндіна і, як здавалося Галі, зовсім не гармоніювала з мирним виглядом академіка, з його добрим усміхненим обличчям, його лагідною, м’якою манерою говорити. Але — що поробиш? Життя на Венері насичене небезпеками, це розумів кожен. Коли завгодно, першої-ліпшої хвилини з густих оранжевих заростей, що оточували астроплан, могла з’явитися якась нова потвора, — хіба мало було їх на цій чужій і загадковій планеті?..
Ось чому Вадим Сокіл, навіть захопившись працею, раз у раз тривожно оглядався на всі боки. І почував себе найкраще тоді, коли поблизу від нього був хтось з товаришів.
Незабаром після сніданку Микола Петрович визирнув з верхнього люка астроплана, побачив недалеко Сокола, який з захопленням працював киркою, і гукнув йому:
— Вадиме, я вирушаю до складу. А Ван Лун і Галя незабаром мусять повернутися з печери з інфрарадієм. Може, ви зробите невеличку перерву, відпочинете? Не люблю я, коли ви лишаєтесь самі.
Вадим Сокіл обернувся в бік Риндіна і замість відповіді показав на свій заряджений пістолет: не турбуйтеся, мовляв, усе буде в порядку!
— Ну, гаразд, дивіться!
Геолог почув, як захлопнувся за Миколою Петровичем люк, і знову взявся за роботу. Сьогодні, як йому здавалося, він майже зовсім “спіймав за хвіст” таємниче ультразолото. Воно було близько, воно знаходилося буквально в кількох
Сокіл на мить замислився. Звичайно, легше за все було б висадити в повітря цю важку брилу і не копатися під нею. Але під час вибуху скали могли пошкодити стінки міжпланетного корабля. Не годиться! Можна було б іще зробити серію дрібних вибухів, руйнувати брилу по частинах. Але це забрало б силу-силенну часу; крім того, невідомо, на якій глибині, з якого боку брили ховається ультразолото, що вперто тікало від геолога.
Зітхнувши, Сокіл знову взявся за кирку. Треба спробувати з боку жили-супутника. Якщо його припущення здійснюватимуться, тоді можна буде вжити електричний перфоратор, він допоможе. А коли брила виявиться надто твердою, тоді вже доведеться обміркувати з товаришами, як розподілити дрібні вибухи. А раптом йому пощастить — і самородки ультразолота виявляться саме в цьому місці? Те, що ультразолото мусить бути в цій системі порід саме у вигляді самородків, Сокіл вирішив давно, так підказував йому весь досвід бувалого геолога-розвідника.
Він встиг зробити після відходу Риндіна всього лише кілька енергійних ударів киркою, як у нього виникло неприємне відчуття незручності. Воно зв’язувало його рухи. Соколові здавалося, що позаду хтось стоїть і уважно, набридливо вдивляється йому в спину. Це відчуття було таким реальним, що він вирішив: повернувся хтось з товаришів. Не оглядаючись, він роздратовано сказав:
— Що то за дурна манера — підійти ззаду і мовчки стояти.
І зразу ж таки він збагнув: таж не могли ще Ван Лун і Галя так швидко повернутися з печери! Дурниця яка, ясно, чому ніхто йому не відповідає. Сокіл нервово обернувся — і заціпенів.
Дивна, незграбна і огидна істота наближалася до нього знизу. Геолог мимоволі відсахнувся до кам’яної брили, яка височіла за ним. В нього втупилися холодні прозорі очі, наче вдавлені в коричневий панцир голови. З обох її боків повільно, вигинаючись у повітрі, рухалися довгі жовті щупальці. Величезні, розташовані горизонтально щелепи, схожі на криві гострі шаблі, розсувалися дедалі ширше, готові схопити, розсікти надвоє свою здобич.
Сокіл здригнувся: та чи не той це фантастичний дракон, про появу якого так наполегливо розповідала Галя, коли вони опритомніли після падіння на поверхню Венери?..
Правда, правда, ніколи й ніде земна палеонтологія не знаходила в шарах юрського періоду решток, які бодай віддалено нагадували таку тварину. Втім, — хіба хоча б одна з зустрінутих мандрівниками на Венері потвор, включаючи сюди і гігантського павука, була знайома земній палеонтології?
Звідки взявся тут цей дракон? Міркувати про це довго не доводилося: напрям, в якому він рухався, сам давав відповідь на запитання. Очевидно, він виповз із заростей внизу, приваблений чимсь у міжгір’ї. Виповз обережно і безшумно, як хижак, що підкрадається.
На добрий десяток метрів тягнулося тіло дракона, розподілене на безліч сегментів. Воно звивалося, підтримуване великою кількістю дрібних, хутких ніжок, і повільно посувалося вперед, немовби пливло на тих ніжках. Щупальці дедалі неспокійніше ворушилися в повітрі, і роззявлені щелепи націлювалися на здобич.
Якісь нечіткі, неясні спогади пролинали в голові похололого від жаху Сокола, Де він бачив щось подібне? Коли це було? Таке — і разом з тим не таке, інше?..
Нарешті, геолог згадав. Неслухняними пальцями він відстібав кришку кобури, в якій був автоматичний пістолет, і нечутно, тремтячими губами шепотів: