Археоскрипт (на украинском языке)
Шрифт:
– Я просив скликати сюди вчених свiту, громадських дiячiв. Розкрити Археоскрипт перед очима всього людства - хiба це не найбiльша гарантiя безпеки?
– Вiдомство, яке фiнансує нашу експедицiю, вважає, що передчасно демонструвати знахiдку не в iнтересах держави. Спочатку треба ознайомитись самим, розiбратись в усiх матерiалах, класифiкувати, розшифрувати науковi й технiчнi записи, а тодi вже...
– А ви не вважаєте, що я, як керiвник експедицiї, можу вiдсторонити вас вiд роботи?
– Я не радив би вам цього робити, - усмiхнувся Лабан.
– Досi в нас з вами були хорошi контакти, сподiваюсь,
Туо мовчав, i Лабан, окинувши поглядом розкоп, казав далi:
– Хоча, на вашу думку, охорона й не потрiбна, але ж згодьтеся, що й шкоди нiякої вона не завдає. Вiйськовi не заважають нам працювати. Навпаки, вони ще допоможуть при нагодi.
– I ви вважаєте, що це морально - однiй державi привласнювати те, що належить усьому людству?
Фаусто Лабан знизав плечима:
– Про яку мораль ви говорите?
– Звичайну, людську мораль.
– Правду кажучи, я не знаю, чи iснує якась загальна, унiверсальна мораль... Все це поняття розпливчатi, i кожен трактує їх по-своєму. Я вважаю моральним усе, корисне моїй країнi.
– А конкретнiше - вiдомству, яке вам платить?
Фаусто Лабан криво усмiхнувся:
– От уже й сатиричнi стрiли... Зрештою, дорогий колего, я не фiлософ i нiякий не теоретик. Я людина дiла. Зараз мене турбує одне: як ми вiдкриємо цього пiрамiдального куба? Чи будемо розрiзувати, чи, може, якимось iншим способом...
Туо мовчав, щось про себе обмiрковуючи, потiм окинув поглядом табiр, високий земляний вал, гелiкоптери i вантажнi машини. Зiтхнув:
– Коли буде повнiстю обкопано - тодi вирiшимо. Треба спочатку оглянути.
– Гаразд, - погодився Лабан, - так i зробимо.
Вiн пiшов до розкопу пружними кроками, аж пiдстрибуючи; Туо почовгав до Анiтиної палатки, опустивши плечi, неначе на них лежав важкий тягар.
– Ой, коли б ти знав, який менi сон приснився!
– Анiта простягла до нього теплi руки. Вiн поцiлував тi руки, i лице йому трохи прояснилося.- Ти чомусь сумний?
– Анiта заглянула в його зiницi.
– На днi твоїх очей немає смiху... Перестань, чуєш? Перестань сумувати. Я ж з тобою!
Вона пестила його, термосила, жартувала так щиро, так по-дитячому, що вiн таки усмiхнувся:
– Ох ти, моя зоре!..
32
Минув тиждень, доки обкопали величезного тетрагексаедра - вiн стояв у глибокому котлованi, вiдстовбурчивши у всi боки по чотириграннiй пiрамiдi. Солдатам вiн нагадував металевого протитанкового їжака; Фаусто Лабан, дивлячись на нього, думав про пiрамiди фараонiв; Туо мiркував: чому вони обрали таку форму бункера, а, скажiмо, не кулю? Анiта i Марта дивилися на бункер, як на якийсь театральний макет; художник механiчно, але досить спритно переносив гранi на папiр i... думав про Марту, а кiнооператоровi, що ретельно фiксував усе на плiвку, ввижався найдорогоцiннiший з мiнералiв дiамант.
Всi, окрiм вартових, стовпилися на земляному валу, сотнi пар очей жадiбно обмацували гранi. З розкопу, натужно ревучи, виповз екскаватор, i тепер там не було нiчого, тiльки наїжачений пiрамiдами куб. Довгими тисячолiттями
Коли сизий дим вiд мотора розвiявся, в котлован зiйшли двоє - високий, мiцний Туо в бiлому шоломi i легкому сiрому костюмi та низенький супроти нього Лабан, у шкiряних шортах. Туо ступав широко, лишаючи глибокi слiди у свiжому грунтi, Лабан трохи вiдставав, хоч i проворно перебирав своїми волосатими ногами.
Сонце ще тiльки пiдбивалося угору, i нижня частина бункера була в тiнi, зате верхня пiрамiда купалася в сяйвi, кидаючи у вiчi людям срiбнi вiдблиски.
Обiйшовши навколо, Туо зупинився в тiнi. Одразу ж туди вдарив снiп яскравого промiння з прожектора.
– Ну, що там?
– спитав задиханий Лабан.
– Там он виднiється напис.
– Туо вказав рукою в гору.
– Треба пiдйомника.
Лабан гукнув до водiя, що стояв у натовпi, i той через кiлька хвилин уже спускався в розкоп, сидячи за кермом свого яскраво розмальованого вантажопiдйомника. Розвернувся i став, де йому вказав Туо. Ажурна стрiла зламалася в шарнiрах i опустила до землi металевий короб. Туо, не вiдчиняючи дверцят, переступив через борт i махнув рукою. Загурчав мотор, i короб поплив угору. На висотi метрiв у п'ять Туо знову махнув рукою, i стрiла застигла, потiм подала його впритул до верхньої пiрамiди. Мотор замовк. Туо деякий час мовчки вдивлявся в рядок, викарбуваний бiля основи пiрамiди. Спохмурнiле його обличчя заяснiло усмiшкою.
– Що там написано?
– не втерпiв Лабан. Вiн стояв унизу, взявшись у боки i задерши голову.
– Розберете?
– Уже розiбрав! Тут написано ось що: "Якщо ви ще не забули рiдної мови,- скажiть одне слово, яке означає найбiльшу пристрасть".
З усiх бокiв залунали голоси:
– Багатство!
– Бiй!
– Нажива!
– Алкоголь!
– Наркотики!
– Життя...
– Рулетка.
Лабан пiднiс руку, i коли всi затихли, сказав:
– Ненависть - ось найбiльша пристрасть. Скажiть тiєю мовою, скажiть, Туо.
Схиливши голову до карбованого рядка, Туо промовив:
– Невгоста.
Нiчого не сталося, Археоскрипт мовчав.
– Не те слово, - кинув Туо униз, Лабановi.
– Ану ти, Анiто, скажи!
Вiн бачив, як Анiта переступила з ноги на ногу, схилила голову.
– Кохання!
– нарештi вигукнула вона, стрiпнувши волоссям. Усi засмiялися.
– Любов!
Вона стояла побiля Марти, закриваючись долонею вiд сонця. її постать Туо вирiзнив би з тисячного натовпу - така вона була йому рiдна, така спiвзвучна. I яке ж слово сказала!
– Сольвi, - промовив Туо над викарбуваним рядком. I ще раз повторив: Сольвi.
Випростався i ждав, пильно дивлячись на сiрий, ледь срiблястий метал бункера. Ждав з острахом i надiєю. Так само, певне, очiкували i всi iншi. Стихли розмови, хтось тiльки кашлянув у кулак. Минуло, мабуть, з хвилину, декотрi вже почали нетерпляче тупцятись. I раптом почулася музика. Спочатку просочилася тонюсiнька цiвочка, мале джерельце, та з кожною миттю воно повнилося, набирало сили, i ось звуки незнайомої пiснi ущерть виповнили котлован, полинули понад пустелею. Це була нiжна, дуже мелодiйна пiсня, i всi слухали її, як зачарованi.