«Аристократ» із Вапнярки
Шрифт:
Грак через поріг аж перескочив.
— Це що, спадщина? — поцікавилася продавщиця.
— Придане, — загравав Грак, ставлячи відро мідяків на прилавок. — Татову копилку розбив. Він сказав, як надумаю одружуватися, то щоб поміняв на срібло або папір і женився, бо гроші розпущу. Тільки наказував брати не таку, як сам. Ти за мене вийдеш, спіднице?
— У вас язик дуже довгий.
— А ніс?
— Ще довший.
— Так виходь. Тепер довгі носи в моді. Та й пожалій тата. Він ці гроші мало не все життя збирав. Купимо фату. Так вийдеш чи ні?
— Пхи!
— Чого
— Згода, згода, — посміхалася продавщиця. — Звідки ти такий веселий приїхав?
— З Кобилятина-Турбінного. Чула про таке місто? Там усі такі. Словом, ти, спіднице, завтра неси заяву в торг, а я через дванадцять днів вертатимусь, то заберу тебе. У шикарному місті житимеш.
— А чого ж завтра? Я ще сьогодні заяву подам.
— Теж правильно. Подавай сьогодні. Тільки дивись, щоб чекала. Он і мій друг збирається. Він твою сестру візьме. Ту, що в касі. Будемо родичами.
Сідалковський хотів було розізлитися, але передумав. Атмосфера розрядилася. З Граком було легко й вільно. У нього виходило все просто й невимушено. «Наполеончик. Справжній Наполеончик, — захоплювався Євграф. — Ні, в нього таки щось є…» Грак йому сподобався. А може, це сталося, тому, що Сідалковському до душі припала французька булочка? «З таких виходять гарні дружини, — думав Сідалковський, не спускаючи з неї очей. — 3 такою я б одружився. Назад їхатиму — обов'язково заїду…»
Дівча відчуло погляд Сідалковського і вмить замовкло. Зробилося серйозним і мовчазним. Потім глянуло на нього, опустило свої великі гарні й теплі очі, а Сідалковський вийшов з крамниці. У таких закохуються, певне, з першого погляду…
«Мегацета» зустріла його теж сором'язливо, ніби спускаючи свої очі-фари, схожі на очі Філарета Карловича.
— Ти чого втік, доктор? Сподобалися очі волошкові?
— З п'ятаками легше, ніж із золотом, — перевів розмову Сідалковський, хоч у душі хотілося підтримати її.
— Мав би я його. Спідниця б збула…
— Вам що, Грак, справді сподобалася продавщиця?
— Як і тобі касирка. Я б на ній женився, якби знайшов не мідяки, а золото. Я не такий, як ти, Сідалковський. Ти на такій не женишся. Ти ж у нас уже аристократ. Дівчина з села не для тебе.
— Помиляєтесь, Грак. З такою, як оця касирка, я одружився б не задумуючись.
— Так за чим затримка? Командировочні у нас є. Мідяки поміняли. Вертаймось і відгуляємо весілля. А там, дивись, і я женюсь.
— Як у вас усе швидко, Грак!
— А чого ж відкладати?
— А як бути з ондатрами та їжаками?
— Боліла б у мене голова. Я їх як не наловлю, то на спирт виміняю.
Грак обганяв моторні човни з такою легкістю, як повітряні реактивні лайнери кукурудзників. Сідалковський глянув на спідометр.
— Так ви, Грак, до своїх їжаків не доїдете!
— Не бійся, не перекинемося: річка як стріла, а «Мегацета» як платформа.
Пополудні прибули в Спиридонівку, залишивши далеко позаду Харлампівку. Над Спиридонівкою висіла спека, і єдина продавщиця газованої води того дня наливала повні склянки. Від тієї спекоти навіть Грак потовщав у діаметрі і, як не дивно, не пересох, бо більше не виділяв рідини у вигляді поту. Він, здається, ще й досі не відійшов від переляку. А втім, давайте повернемося трохи назад, до того місця, де трапилася з нашими героями зовсім не передбачена пригода…
Перед самою Спиридонівкою срібляста стрічка ріки раптом обірвалася, і дорогу їм перегородила гребля. Грак ледь устиг повернути «Мегацету» ліворуч і вискочити на насип. «Сором'язлива красуня» з шаленою швидкістю помчала по бруківці. З-під коліс летіла жорства, стріляючи по листках подорожників і лопухів. Попереду, трохи праворуч, висів великий щит. На ньому хтось дуже давно, можливо ще до війни, написав: «ВОДІЙ! ЩАСЛИВОЇ ДОРОГИ!» А трохи нижче, від руки, вивели: «УВАГА! МІСТ РОЗІБРАНО!»
Та ні Грак, ні Сідалковський прочитати того не могли, бо не встигли. Євграф тільки встиг помітити, що по той бік річки розкинулося типове українське село з усіма неодмінними атрибутами: білими хатками-мазанками у зелених садах, ставком, лелечими гніздами на висохлих стовбурах і лісом телевізійних антен, а над усім цим височіли дві будівлі — церква й стара фортеця, усіяна жовтими плямами-лишаями. «Мегацета» раптом зірвалася з насипу й повисла у повітрі. Сідалковський заплющив очі і увібрав під себе ноги.
— Пропали ми, доктор, як їжаки й ондатри, ні за цапову душу! — розпачливо крикнув Грак.
«Мегацета», розганяючи своєю потворною тінню диких качок і риб, як важка гуска, хлюпнулася у воду, самопереключилася і, немов плаваючий танк, попливла на протилежний берег з такою настирливістю, яку виявляє тільки пес, кинутий несподівано хазяїном з мосту у воду. Вона не пливла, а начебто лізла, підминаючи під себе очерет і зілля, залишаючи за собою довгий зелений коридор.
Сідалковський сидів розгублений, повністю довіривши себе долі і малоестетичній «Мегацеті», яка, окрім усього, як думалося йому, ще й косить сіно та копає картоплю. Вона зупинилася під вільхою і, наче захекавшись, попихкувала вихлопною трубою. Грак обмацав себе і раптом розреготався. Він був цілий і неушкоджений.
У житті дорослих трапляються хвилини, коли вони несподівано стають дітьми. Їх охоплює така радість, яку ми найчастіше називаємо телячою. Вона засліплює на деякий час свідомість, потьмарює розум, і в такі хвилини втрачається контроль над почуттям. Ніяка сила не примусить у той момент глянути на себе очима перехожого, щоб побачити свою дитячість, засоромитися і перестати дуріти. Це трапляється найчастіше тоді, коли замість гарбуза ви одержуєте від коханої поцілунок. Або, чекаючи догани від начальства, дістаєте позачергово путівку на курорт. Чи несподівано знаходите гроші, які давно вважали загубленими.