«Аристократ» із Вапнярки

Чорногуз Олег

— Уже пізно, шановний, наберіться мужності і відмовтесь ще й від преміальних.

Бубон знав, що у «Фіндіпоші» щасливий тільки той, хто присутній. У Ковбика було серце м'яке й тепле, і коли він дивився комусь у вічі, то вже не міг відмовити. Але коли тих очей він не бачив перед собою, то й ті заочні очі уже не бачили преміальних.

Збори були зібрані нашвидку, до кабінету зійшлися майже всі фіндіпошівці. Ми кажемо «майже всі», бо двох не було: Ховрашкевича і Нещадима. Перший несподівано помчав униз до вольєрів, де за його точними підрахунками

з хвилини на хвилину мали з'явитися на світ одразу кілька «шепеонів» (їх появу він зобов'язався приурочити до цієї знаменної дати, бо був певний, що цей день — день великого відкриття в історії людства, день безсмертя його «третьої теорії»). Другий — Нещадим — за висловом Ковбика, «шукав правди і адвоката в столиці» й обіцяв «аншефові» ні свого звільнення, ні отого телефонного дзвінка до Бубона так не залишити. Незважаючи на загальне піднесення, настрій у більшості був на трійку. Стратон Стратонович сидів за столом, як тінь Нещадима, і казав:

— Нещадим зіпсував увесь парастас. Чого доброго, доведеться відмовитися від ювілейного бенкету… З такими тонюсінькими губами, — продовжував Ковбик, — людиною ніколи не будеш. Але досить про це… В зв'язку з тим, що обстановка трохи загострилася, давайте, тільки коротко, свої пропозиції.

Він зайняв своє місце в президії. Поруч нього, як народні засідателі, сіли Бубон і Панчішка. Стратон Стратонович скидався на народного суддю, але без крісла з високою спинкою. Тут, як і на суді, мав право голосу кожний, але не кожне те слово щось важило. Важило тільки останнє. А останнє слово завжди було за Стратоном Стратоновичем, і він свою промову закінчував так:

— Я думаю, товариші, що час уже дебати й припинити. Мені здається… — Він не договорив. Бо на порозі несподівано з'явився його улюбленець Ховрашкевич. Обличчя Михайла Танасовича було біле і бліде, як смерть, хоч тієї смерті ніхто ніколи в очі не бачив.

— Шепеони є, — голосно заявив Ковбик і вийшов із-за столу, щоб (так усі подумали) потиснути наукову руку Ховрашкевича.

Ховрашкевич послав у бік Стратона Стратоновича нищівний погляд, який прирівнювався до пострілу з рушниці, але з холостим патроном.

— Шепеонів нема, — відкотився назад за стіл Ковбик.

— То, я вам кажу, нема ондатр і їжаків, — трагічним голосом мовив Ховрашкевич.

— Як?! — вихопилося в усіх.

— А от так: загинули усі піддослідні тваринки…

Звістка, яку він приніс, за силою поступалася хіба що землетрусу. Усі, як пишуть у нарисах, затамували подих. Стратон Стратонович теж.

— Ніколи б не подумав, що вівторок може бути важчим, ніж понеділок, — нарешті промовив Ковбик. — От вам і ювілей.

— Життя зіткане з протиріч, — тихо прошепотів Сідалковський. — Від радісного до трагічного один крок, як від любові до ненависті, як від ювілею до…

— Про що ото ви там шепочете, Сідалковський?! Вам що, щось відомо про це?!

— Та ні. Я кажу, що від ювілею до реорганізації — один крок…

— То, пробачаюсь, — спалахнув Ховрашкевич, — але то ви кажете дурницю. Ніякої реорганізації тепер

не буде… Ми уже на порозі нововідкриття…

— Уже за порогом, — перебив його Ковбик.

— На порозі, Стратоне Стратоновичу! І цей удар нас із колії не виб'є. Якщо не до сорокаріччя, то до вашого п'ятдесятиріччя… Тобто до нашого п'ятдесятиріччя, а вашого шістдесятиріччя, Стратоне Стратоновичу, я таки шепеонів виведу… Шепеони — це смисл мого життя…

— Жаль тільки, що я їх не дочекаюся… Так без шапки і на пенсію вийду…

— То ви так даремно. Дочекаєтесь. І я особисто в це вірю.

У хвилини своїх найбільших винаходів і потрясінь Ховрашкевич вважав, ніби «Фіндіпош» існує тільки тому, що на світі живе Стратон Стратонович. Вони начебто створені один для одного. Принаймні Михайло Танасович колись так про це подумав і тепер бажане сприймав за реальне.

— То я вам так скажу, — натхненно, як поет, запалювався він, — не буде Стратона Стратоновича — не буде й «Фіндіпошу». Бо «Фіндіпош»… То я не тому так кажу, що тут сидить Стратон Стратонович. То я так можу сказати навіть тоді, коли його нема… Так от, я кажу… «Фіндіпош» існує, поки живе… Точніше, поки з нами Стратон Стратонович, доти з нами й «Фіндіпош». Бо вони, то я так собі мислю, начебто природою створені один для одного. Я особисто не уявляю «Фіндіпош» без Стратона Стратоновича, як і Стратона Стратоновича без «Фіндіпошу»…

— Ну, ну, — поблажливо казав Ковбик. — Досить вам уже про це, Михалку. Незамінимих у нас нема.

— Є, — заперечував Ховрашкевич. — То, я вам кажу, є…

— Нічого ви не скажете — нема.

— То я перепрошую, але винятки є… Ви виняток, Стратоне Стратоновичу…

Ковбик махав безнадійно рукою, встромляв у мундштук цигарку і казав:

— Ніяких винятків. Такого, хто б вас переговорив, природа ще не створила. Хіба що… Кхм, — прокашлявся він. — Вас, Михалку, це я по-дружньому, не гнівайтесь… Хіба що вас схрестити з Маргаритою Ізотівною, тоді, може, і вийде отой унікум…

Ховрашкевич робив вигляд, що сердиться. А зараз він мовчав. Мовчав і Ковбик, тільки на обличчі ворушилися жовна і здавалося, що Стратон Стратонович пережовує ще недозрілі думки й здогади. У кабінеті було тихо, як у ямі.

— Йолі-палі, — раптом порушив цю тишу Панчішка.

— Масик, — сердито глянув на нього Стратон Стратонович, — хоч у такі хвилини не лайтесь. Невже усі загинули? — Ковбик повернувся всім корпусом до Ховрашкевича.

— Живий залишився тільки хамелеон, — відповів Ховрашкевич.

— Ви чули, Грак? У трагічні хвилини життя живими залишаються тільки хамелеони, — прошепотів у «мідасове вухо» Грака Сідалковський.

— Ви б своїми думками поділилися з колективом, — Ковбик вибив з мундштука попіл і продовжував інтенсивно думати.

— А чого, — підвівся на весь свій зріст Сідалковський. — Думки — не золото, — він глянув у бік Грака. — Я ними можу поділитися, але перед цим хотів знати, що ж воно за смерть…

— Від їжаків і ондатр тхне, — зі злістю повідомив Ховрашкевич.