«Аристократ» із Вапнярки
Шрифт:
Однак через півмісяця фіндіпошівці, що уже працювали над тим, щоб нитку прирівняти до жилки, повністю відкинули теорію міцності клею Ховрашкевича і науково довели: клей нитки не замінить.
Ховрашкевич пішов на компроміс: відкинув і клей, і нитку. Бо згадав розмову у курильні про виведення шапкоподібної тваринки, яка б мала хутро ондатри й форму шапки. Ця думка гостро, як голка, застрягла у нього в голові й червоною ниткою проходила через усі його роздуми. «Треба схрестити ондатру, треба схрестити ондатру», — вистукував пульс у його скронях, як домашні ходики. Але з ким? Яка тваринка схожа на шапку?
— Ерінацеус! — зірвався він із стільця. — Ерінацеус! — вигукнув Ховрашкевич
У своїх винаходах він завжди рівнявся на великих. І завжди від чогось відштовхувався. Цього разу він відштовхнувся від кількох голок одразу, які хтось знову застромив у стілець.
— Ерінацеус! — з пристрастю Архімеда повторив він, перетинаючи віддаль між своїм стільцем та кабінетом Стратона Стратоновича.
— Ерінацеус! — сказав він Стратону Стратоновичу, ще тоді й не підозрюючи, що цей вигук Ховрашкевича згодом увійде в усі енциклопедії світу і в перекладі на мову того народу, якою видана енциклопедія, це слово означатиме ЇЖАК [2] . — їжак, рід комахоїдних ссавців. Тіло коротке, щільне. Здатне округлятися, як шапка. Спина вкрита твердими голками. Живляться їжаки безхребетними і дуже активні вночі. Їжак. Тільки їжак! Ночей не досипатиму. Віднині ми будемо вирощувати для потреб трудящих готову шапку. Першими в світі. Чуєте: першими в світі! — кричав Ховрашкевич, і від того крику у кабінеті Ковбика обсипалася стеля й тремтіла вода в карафці.
2
Це слово увійшло і в УРЕ. Т. 6, с. 25. (Тут і далі примітки автора).
Так була винайдена «Третя теорія», що асоціювалася у Ховрашкевича з п'ятою Симфонією Бетховена ван Людвіга і третім законом Ісаака Ньютона. Але подібність, повторюємо, була чисто цифрова.
Мурченко сидів у готелі й плакав. Розгублений і трохи схвильований Сідалковський походжав по двоспальному номеру, наче капітан по палубі перед початком шторму, і давав розпорядження, яких команда не збиралася виконувати. Славатій на нього не звертав уваги, а Тамара, що сиділа в кріслі, тільки похитувала ногою й іронічно посміхалася. Сідалковського ця картина нервувала, як тореадора флегматичний бик.
— Славо, — повторював Сідалковський. — У такому стані ви не можете служити взірцем для підростаючих поколінь. Встаньте. Витріть очі рушником і не утворюйте в готелі вавілонських рік.
— Сідалковський, ви демагог і периферія. Ти мене обдурив, — глянув поверх окулярів Мурченко. — Ви мене всі обдурюєте. — Мурченко підвівся і почав підтримувати стіну, яка, здалося йому, не хотіла підтримувати його. Стіна раптом повисла, ніби небо під крилом літака, що йшов на посадку, і Мурченко перелякано, але впевнено й твердо зайняв попереднє положення.
Сідалковський підійшов до нього, узяв під пахви і голосно повідомив:
— Славо, катання на яхті відміняється. Робіть оргвисновки…
Він не договорив. У двері постукали.
— Товариші, треба й совість мати. Уже всі відпочивають. Ви не вдома — в готелі, — невдоволено нагадала адміністраторка. — А жінкам, — додала вона і глянула на Тамару змішаним поглядом любові й ненависті, — у номері, між іншим, дозволяється
— Сідалковський, чув? — засміявся Славатій. — До двадцять третьої години. Совість, у тебе є? — передражнив Мурченко адміністраторку й зареготав: — Ха-ха-ха!
— Мені пора, — Тамара підхопилася.
— Виховна година закінчена. Діткам пора спати. — Сідалковський підійшов до Мурченка, взяв його в свої обійми і кинув прямо на постіль, не знімаючи з нього ні одягу, ні черевиків.
Та Слава його не відпускав. Обхопив Сідалковського за шию, намагаючись поцілувати в щоку.
— Ляжте, — наказав Сідалковський. — Хай солодкий сон рятує вас від гіркого цирозу!
— Сідалковський, я не алкоголік, — образився Славатій. — Чуєте? Я пив в ім'я дружби! — Мурченко упав на подушку — йому стало недобре. — І з солідарності, — додав він.
Стеля пішла обертом, як під куполом цирку. Славатій сів, потряс головою, ніби кіт, якого витягли з ванни, і йому начебто полегшало.
— Прощавайте, Славо! До кращих часів! До нових зустрічей! — сказав з порога Сідалковський.
— Слава «Фіндіпошу»! — гукнув Мурченко, коли Сідалковський з Тамарою щезли по той бік дверей. — Привіт Стратону Стратоновичу!
Та Сідалковський уже цього не чув. Він походжав по спустілій Бессарабській площі, як директор ринку, де він (так йому думалося) щось означає і водночас не означає нічого. Зелені лампочки таксі, які Сідалковський щоразу вітав театральним жестом, реагували на нього, як мертвий на поставлений діагноз.
У такій дикій ситуації, як казав Тамарі Сідалковський, він ще не був. Хміль у нього вивітрився, як ефір з розкоркованої пляшки. Життя, яке п'ять хвилин тому здавалося, як і Тамара, прекрасним і дивовижним, несподівано стало сумним і невеселим. Тамара мовчки посміхалася, і це раптом почало Сідалковського дратувати.
— Скажіть, — звернувся він до неї, — ви розмовляти вмієте?
— А що це дасть? — в свою чергу запитала вона, і Сідалковський раптом поліз у кишеню з єдиним наміром: покінчити з останньою купюрою, що шелестіла, наче осінній лист на замороженій яблуні, і з Тамарою, котра йому чомусь почала набридати.
«Синеньку» він витяг, як міліцейський жезл, і показав на зелений вогник.
— Куди? — заскреготіли гальма.
— Вперед! — промовив Сідалковський, схопившись за ручку дверцят.
Водій збирався було натиснути на стартер, та Сідалковський зупинив його і кинув, наче пароль:
— Здачі не треба!
Він рвучко відчинив дверці, пропускаючи поперед себе Тамару, яка несподівано, як і настрій у Сідалковського, покращала.
«Ідіот, — подумав Сідалковський-перший, що раптово прокинувся у Сідалковському-другому. — Остання п'ятірка. Десятку ти викинув на коньяк. Що ти завтра робитимеш, піжон? Куди ти без грошей підеш? Кого ти із себе корчиш? Креза чи Нобеля? — лаяв Сідалковського-другого Сідалковський-перший. — Невже ти не можеш обійтися без цих фокусів? Бути, як усі, — нормальною людиною?!»
«Ну, досить моралі. Набридло! Мені від неї уже млосно, — відповів йому злісно Сідалковський-другий. — Я не хочу над цим думати. Чув? Те, що можна зробити сьогодні, я не відкладаю на завтра…»
Він рішуче примостився біля Тамари. Зблизька вона йому подобалася більше, ніж здалеку. Від неї віяло чимось кімнатним, лагідним. «Біля неї затишно, як біля електрокаміна в однокімнатній квартирі вдови», — чомусь подумалося Сідалковському. Тамара сиділа, заклавши ногу на ногу, і похитувала нею, як усі сентиментальні й непостійні натури. Свіже нічне повітря вривалося крізь вітрове скло бажаним гостем, освіжало їх, і тепер Сідалковський приступив до самоаналізу: «Для чого я їду і навіщо вона мені здалася?!» І все ж сказав уголос: