«Аристократ» із Вапнярки
Шрифт:
— Та перестаньте!.. Ще й сто грамів не випило, а млин завело. Економте кисень! Для майбутніх дослідів! Або краще скажіть мені, що воно за ресторан «Мисливець»? Отой, що недавно відкрився. Є там що їсти чи нема? Рябчики, тетеруки, ведмежатина?.. Як вони там хоч готують, варто було б перевірити…
— Першокласно, — коротко кидає Панчішка і червоніє. — Але найкраще, Страт Стратич, так це в «Либеді»…
— Я вам не Страт Стратич, — перебивав його Стратон Стратонович. — Ви все в житті скорочуєте. А саме життя?..
— То я вам так скажу, Стратоне Стратоновичу, — приймав
— А ви, Панчішко, були?
— Так… Знаєте… Наскоком. Забігали… Взяли одну пляшечку і…
— Як це наскоком? — перебивав Стратон Стратонович. — Наскоком можна тільки бабу полякати! А фундаментально?
— Фундаментально не був, — Панчішка перелякано дивився на Ковбика і для чогось то затискував, то розпускав вузол на краватці. Коли на Панчішку поглянути збоку, то могло здатися, що він у стані постійної напруги (вольт 127, не менше), як електроскат.
Панчішка боявся всього: пацюків, мишей (польових і летючих), усіх без винятку земноводних, різких висловів, а особливо своїх власних слів. Ніколи не встрявав у небажані розмови. Говорив тільки про товари широкого вжитку та про моди на штани, про черевики й свічки в художньому салоні. Діставав светри, кофти, термоси та імпортні авторучки або жіночі рейтузи, що перепадали йому по великому знайомству і випадково. Продавав їх ближнім, бо на його дружину вони завжди чомусь виявлялися якщо не завеликі, то замалі. Усе діставав з-під прилавка і, якщо вірити йому, на базі.
Ім'я Панчішка мав грізне — Георг. Але воно йому не пасувало, як штани огрядній жінці. Мабуть, тому йому дали інше — Масик. Звідки й ким це ім'я було занесене у «Фіндіпош» — так і залишилося таємницею.
Форма обличчя у Масика — кругла. Лице начебто обточувалося по колу вслід за циркулем. При здивуванні робилося еліпсоподібним (вертикально), при посмішці і запобіганні перед Ковбиком — теж еліпсоподібним (горизонтально). Зуби усі свої, за винятком двох передніх — ті з нержавіючої сталі.
Випещений Панчішка, здається, ріс під ковпаком. На нього весь час дмухали у районі Печерська і знімали тополиний пух на Володимирській гірці, куди тітоньки водили його дихати чистим дніпровським повітрям, але тільки в лагідну погоду. Панчішка боявся крижаних вітрів, двадцятиградусного морозу та осінньої мжички. У негоду рум'яне личко Масика робилося синім, як печінка, і обвисало. Він міг нормально жити тільки в помірних субтропіках і в квартирі, де всі батареї нагріваються рівномірно.
Квартира Панчішки нагадувала поєднання фарфоро-фаянсового магазину з філіалом меблевого складу, в який завезли зразки меблів періоду непу і Ренесансу. Колір полюбляв рожевий. Тому абажури, бомбошки, пуфики, крісла, диван, ліжко були рожеві, і навіть жіночка Масика теж мала рожевий вигляд і рожевенькі ямочки на рожевеньких фалангах рожевеньких пальчиків. Звали дружину Масика якось дивно — Майоліка. Чи це було її справжнє ім'я, чи вигадане — ніхто, окрім неї, не знав. Навіть Масик.
Дітей у Панчішки не було. Жили вони для
Говорив Панчішка економно і скорочено. Імена своїх родичів вимовляв теж у скороченому вигляді: Лока, Мака, Зіка, Віка. Траплялося й коротше: Зі, Ма, Йо, Ло.
— Ло, — казав він, звертаючись до сестри Лори, — просила Йо, щоб ти трішки побула з ма…
У перекладі на нормальну мову це означало: «Ларисо, просила Майоліка, щоб ти трішки побула з мамою».
Інколи Панчішка лаявся, але також скорочено: «Йолі-палі!»
Висловлював своє захоплення здебільшого такими словами: «Колосально!», «Феноменально!», «Потрясаюче!» Якщо ж обурювався, то кидав слово, наче різав папір лінійкою: «Жах!»
Панчішку рідко бачили злим чи розгніваним. Він завжди ходив усміхнений і випромінював лише доброту та масу найтепліших побажань, як святкова листівка. Коли хтось грав у шахи чи шашки, а Панчішка збирався додому, то, прощаючись, казав:
— Бажаю вам виграти обом!
Хоч тишком-нишком, слабшому від себе чи тому, кого недолюблював Стратон Стратонович, Масик міг підкласти якщо не свиню, то принаймні порося. Панчішка навіть легенько випивав, аби тільки його не вважали за некомпанійського товариша.
У «Фіндіпоші» він був єдиний, хто народився, як любив висловлюватися Стратон Стратонович, «на асфальті». Тобто в місті, а не в селі. Можливо, і до нього Стратон Стратонович ставився б з неприязню, якби Панчішка не належав до числа тих, про яких кажуть: «Якби й хотів, то на нього не образишся». Масик умів галантно кланятися, цілувати ручки. Особливо ця пристрасть Масика до жіночих рук подобалася дружині Стратона Стратоновича — Вініаміні Іпатівні. Масик гарно грав на піаніно, скрипці, танцював вальси, падеграси, але не терпів польок, чардашів та українського козачка.
— Колосальний ритм, — виправдовувався Панчішка.
Якщо ж Вініаміна Іпатівна ставила Панчішку усім за приклад, називала його вихованим і культурним молодим чоловіком і цим самим підривала інтелігентність та авторитет Стратона Стратоновича, то Ковбик не витримував і сердито кидав їй свою улюблену репліку:
— Коли я пас гусей, то воно сиділо на нічному горшку і слухало полонез Огінського.
Панчішка мав ще одну особливість: коли дивитися на нього ззаду, то ніхто не міг твердо й впевнено сказати, хто то пішов — чоловік чи жінка. Для цього потрібно було обов'язково забігати наперед, бо штани при сучасній моді фактично нічого не означали…
Масик сидів і спалахував, як червоний кашкет на привокзальній площі.
— Фундаментально не був, — повторив Панчішка. — Але мені розповідали, що в «Либеді»…
— До речі, Стратоне Стратоновичу, ви знаєте, звідки походить назва Либідь? — сідав на свого коника Ховрашкевич. — Ця історія починається ще за часів Щека, Кия і Хорива. До речі, вулиця Хорева, ще й досі, як не дивно, збереглася на Подолі. Там колись жив Хорив. Але назва Київ пішла не від Хорива, а від його старшого брата Кия…