«Аристократ» із Вапнярки
Шрифт:
— Мені здається, ви прийшли не за адресою, — мовила вона.
— Я вас не розумію? — красиво заломив брови Сідалковський.
— Бачите, я женщина пряма і все кажу відверто. У мене одне ліжко. Розумієте? Одне на двох…
— Гм, — скривився Сідалковський. Такого раптового повороту він не чекав. Якусь мить він не міг оволодіти собою, незважаючи на те, що тільки вчора, на пероні, так блискуче справився з роллю члена польської делегації. — Гм, — повторив він і додав: — Бачите, я на жінок дивлюсь, як на книги. Перед тим, як починати читати їх, знайомлюся спершу із вступом або із змістом. А так — без
З усього монологу Карапет зрозуміла, здається, тільки два останніх слова і тому відповіла:
— На мені не погорите. Не хвилюйтесь. Хоча, правда, був у мене один барабанщик з артучилища, то казав, що я тьоплая, як пєчка з духовкою. Але не згорів. Страшно мене любив…
Матуся Карапет, як прозвав її про себе Сідалковський і як інколи надалі називатимемо її й ми, розправила плечі.
— Розмовляв він просто і понятно. Так, щоб я не задумувалася. Ви ж, мені здається, дуже грамотний.
— Це розуміти як комплімент чи докір?
— Як хочете, — Карапет трохи розчарувалася в своєму майбутньому квартирантові.
Сідалковський у душі відповів їй взаємністю, але все ж сів. На щастя, вдало. На табуретці залишилася тільки що викручена білизна: фіранки, наволочки, простирадла, махрові рушники, — тазик з крохмалевим киселем стояв на підлозі. Карапет засміялася. Сідалковський посміхнувся теж — атмосфера розрядилася.
— У мене справді одне ліжко, — повернулася до попередньої теми Карапет. — Я ж не можу вас покласти на підлозі. Сама я теж рідко лягаю. Тільки в ісключітєльних випадках. Ви мене поняли?! А ви такий франт, що на підлозі вас не покладеш! — Матуся Карапет різко відсунула тазик з крохмалем до плити. — Пробачте, Сідалковський, але коли я дивлюсь на вас, мені здається, що ви все життя кохалися тільки на добре збитих перинах.
— І на морських хвилях в районі Полінезії, — відповів Сідалковський, подумавши: «Гарний одяг, як і медаль, теж має дві сторони. Приносить не тільки користь, а й шкодить…»
З кухні запахло смаленим. Сідалковський хотів було нагадати про це Карапет, але вставити слово, як клепку в діжку іншого розміру, він не зумів. Карапет говорила швидко й напористо:
— Так що дивіться. І опше: вам, може, у мене не подобається, то глядіть. Для вас потрібна квартира з ванною, туалетною. У мене цього нема. Наш дім іде під знос. Його навіть не ремонтують. Ми ходимо в комунальну баню, а туалет у нас он там, — вона показала у вікно, що виходило у двір. — За парканом, під бузиною.
Сідалковський підвівся. Карапет насторожилася і злякалася. Він поліз до кишені і раптом викинув білий прапор. У вигляді носовичка. Прочистив труби верхніх дихальних шляхів і капітулював. Мовчки, без будь-яких умов. Тилів не було — армія голодувала. Він був згодний на все.
Залишимо
А ось у «Фіндіпоші» саме починався робочий день. Починався, як завжди, з годинника Арія Федоровича Нещадима. Арій Федорович стояв на стику двох коридорів, що нагадували літеру «г», і, демонстративно тримаючи в руках швейцарську «цибулину», яку нібито знайшов у Франкфурті-на-Майні, чекав своїх колег, що незмінно запізнювалися.
Першим припливав у «Фіндіпош» Карло Іванович Бубон, по якому Арій Федорович перевіряв не тільки свій позолочений годинник, а й ранкову процентність відвідудування, що зводилась до нуль цілих і двох десятих. Карло Іванович, або Тато Карло, як прозвали його поміж себе фіндіпошівці, чимось скидався на престарілого янгола з невидимими крильцями в ембріональному стані. Він не ходив, а плавав, як японська танцівниця, але значно більших розмірів. У «Фіндіпоші» коридори були такі вузькі, що коли Бубон виходив і несподівано зустрічався з Ковбиком, то не міг розминутися, щоб не торкнути Стратона Стратоновича животом.
— Економісти! — казав, ніби лаявся, Ковбик. — Економлять! На всьому економлять! Навіть на коридорах!..
— Вузькі. Дуже вузькі, — погоджувався з ним Карло Іванович і ніяковів.
Коли Бубон роздягався або гуляв пляжем, він скидався на величезну картоплину на двох сірничках: тулуб товстелезний, а ноги тонкі.
У дні, коли фіндіпошівці одержували преміальні і ставали добрішими, Карло Іванович упадав в одкровення і, дивлячись на свою фігуру, питав:
— І що воно таке: спина наростає, живіт збільшується, а ноги ті ж самі — тоненькі?
— Будинок на сваях, — відповідали у таких випадках фіндіпошівці.
На голові у Бубона завжди стирчав фетровий капелюх, в якому, здавалося, квочка тричі на літо висиджувала курчат. Шкіра на обличчі була схожа на туго натянутий папір. Судячи з виразу кругловидої фізіономії, Карло Іванович належав до тих милих добряків, які поступаються місцем у трамваї чи тролейбусі навіть молодшим за себе. Говорив тихо, зовсім нітився й ніяковів, коли потрапляв до незнайомих людей. Панічно боявся хімчисток, пральних комбінатів і запрошень на іменини до високопоставлених осіб.
Коли Карло Іванович скидав капелюха, можна було сказати, що він лисий, а якщо інтелігентно — то недостатньо кучерявий. Варто лише уважно глянути, на голові в нього й справді росло ріденьке, трохи кучеряве волоссячко кольору добре вибіленого полотна. Зачісував він його ззаду наперед у вигляді лаврового вінка, посеред якого виблискувало тім'я, що скидалося на мідну таріль на барабані.
Окрім фетрового капелюха та свідоцтва про закінчення бухгалтерського технікуму, Бубон мав ще маленькі живі очі, чорні плюшеві нарукавники, портмоне зі скріпками й брунатні вельветові штани, які, здається, не скидав з часів громадянської війни.