«Аристократ» із Вапнярки
Шрифт:
Сідалковський не розгубився. «Шосте чуття — це не жінки, воно мене ніколи не зраджує, — подумав. — Він на це не піде». А вголос порадив:
— Треба когось звільнити. Хтось не справляється з роботою, хтось частіше, ніж треба, хворіє… Третій епістолярний стиль удосконалює на анонімках…
Останні слова Сідалковського влучили прямо в ціль. У «Фіндіпоші» взагалі майже ніхто ніколи не хворів. Але коли таке траплялося і хтось насмілювався не з'явитися на роботу, Ковбик наступного ж дня казав:
— З такою мармизою — і хворий?
Ці слова, звичайно, доходили до всіх фіндіпошівців, бо говорилися вони тоді, коли всі були присутні, а весь отой потік стратонівських неологізмів сипався на бідолашну голову відсутнього, який того дня гикав, як ніколи, і це заважало дільничним лікарям точно поставити діагноз. Мабуть, тому в бюлетенях діагноз зазначався один і той же — ГРЗ (гостре респіраторне захворювання).
— Можливо, як і в кожній установі, — міркував тим часом уголос Сідалковський, — у вас є такий товариш, що удосконалює свій епістолярний стиль у вигляді наклепів чи анонімок…
Сідалковський не докінчив. Ковбик і так усе зрозумів: пропозиція йому сподобалася. Тим більше, що вона збігалася з його, Ковбиковим, задумом, який він уже давно виношував у своїй душі. Стратон Стратонович мав на оці Варфоломія Чадюка.
У товаристві Чадюк міг з'явитися несподівано. Він виростав неначе з-під землі. У сердечників тої ж миті починалися приступи, а інших долав страх. Чадюк майже ніколи не розмовляв. Він тільки дивився на вас поглядом глухонімого чи гіпнотизера, і коли ви щось розповідали, вам негайно хотілося відмовитися від своїх слів. У «Фіндіпоші» Чадюка боялися усі. Винятком був лише Ковбик, але й то при свідках і на людях. Сам на сам з Варфоломієм Чадюком Ковбик зустрічатись не ризикував.
Саме Варфоломій Чадюк постійно писав на «Фіндіпош» різні листи і кожний з них підписував від імені трудящих.
— Для секретаря-друкарки то велика зарплатня, — заперечив Ковбик.
— Посадіть на ту зарплату двох, — порадив Сідалковський — секретарку і кур'єршу.
— Гм! А що — це вже ідея, — оцінив Ковбик. — Можете писати заяву.
Коли заява була написана і Ковбик глянув на неї своїм недовірливим оком, він не стримався і набрав номер Панчішки.
— Масик, — пробасив. — А зайдіть-но до мене.
Панчішка, несучи на своєму вічно рум'яному обличчі посмішку, чемно привітався і сказав:
— Я вас слухаю, Страт Стратович.
Ковбик цього разу не образився. Його уява була зайнята іншим.
— Гляньте, який почерк!
Панчішка узяв заяву, підніс її до очей, як реліквію, потім тільки й вимовив:
— Йолі-палі! Колосально!
— Покажіть Ховрашкевичу, — наказав Ковбик. — Можете взяти з собою.
Сідалковський сяяв, як начищені ґудзики на парадній формі курсанта.
— У приймальні для повної гармонії й прямого зв'язку з фасадівським
«Ховрашкевич номер два. Тільки у кращому виконанні», — думав Ковбик, не спускаючи очей із Сідалковського.
— У кабінеті, позаду вас, можна почепити інше гасло. Скажімо, таке: «Шапка — це те, що робить вас вищим в очах оточуючих».
— Погано! Гірше не придумаєш! — несподівано перебив його Стратон Стратонович, вловлюючи в цьому якийсь прихований підтекст стосовно своєї особи. — І взагалі, Сідалковський, не робіть з шапки культу. Ми повинні передусім думати про соціологічні дослідження й опиратися на статистичні дані, добуті шляхом анкетного опитування трудящих. Ось наша головна мета і ціль. Це профіль нашого… кгм, — кашлянув Ковбик, бо не любив називати «Фіндіпош» філіалом. — Нашого закладу, — ледь чутно додав і постарався перевести розмову в інше річище: — Оце, Сідалковський, і буде ваше перше завдання. Ви повинні придумати справжнє соціологічне гасло. Сучасне — і щоб воно било не в шапку, а в лоб. Зрозуміли?
— Зрозумів, Стратоне Стратоновичу, — Сідалковський ґречно нахилив голову і на мить затримався в позі «маю честь».
— Ви звідки родом? — проводжаючи Сідалковського до дверей, поцікавився Стратон Стратонович.
— З Вапнярки.
— А чому переїхали до Києва?
— У Вапнярці для моїх черевиків ще не проклали асфальту, — посміхнувся ледь помітно Сідалковський.
— У Кобилятині його теж нема. — Ковбик зміряв ще раз Сідалковського з ніг до голови і попрощався.
— Аристократ із Вапнярки! — охрестив його негайно Ковбик, не порушуючи фіндіпошівської традиції.
Загалом Сідалковський задовольняв Ковбика, ніби добра порція вірменського коньяку. А це вже означало, що Сідалковський був третім після Ховрашкевича і Панчішки, хто зумів у такий короткий час завоювати неприступну, як древня фортеця, душу Стратона Стратоновича.
— Ну, як? — ще з порога запитала Карапет Сідалковського. — Були? У тому… як його… хвіндіпоші?
— Був, — відповів Сідалковський, скидаючи піджак.
Мері послужливо повісила його на спинку стільця і приготувалася слухати.
— Потрібен паспорт. Той самий, якого я загубив. Робота є — і непогана, — Сідалковський зняв і краватку, в кімнаті було трохи парко. — Мері, можете наймати екіпаж. Сідалковський готовий до сумлінної праці.