«Аристократ» із Вапнярки
Шрифт:
— Ви про що? — як завжди, не зрозуміла Карапет.
— Сьогодні для Сідалковського останній день Помпеї. Євдокіє Капітонівно, ви можете віднині вважати мене своїм родичем. Але прошу вас не дуже мною захоплюватися. Я граю в чесну гру. І на посаді вашого зятя думаю бути менше, ніж президент США в Білому домі. Про це прошу повідомити Тамару. Бо я, знаєте, не можу переносити розлук з довгими зітханнями й слізьми.
Мері зірвалася з місця і забігала по кімнаті, наче в неї запрацювали підзаряджені акумулятори.
— Ви надовго?
— До завтра, — відповіла Карапет. — Я до Тамари. Вона просила мене сказати їй про ваше окончатільне рішеніє, Сідалковський, і опше.
Євграф не відповів. Він підійшов до вікна і глянув у бік Європи. Надворі висів тихий, голубий вечір. У такі вечори в його далекій і рідній Вапнярці хлопці збираються на вечорниці, ведуть під квітучі яблуні, що пахнуть медами і бджолами, дівчат, а ті, зігріті теплом і затишком, розкривають несміливо й боязко свої вуста, немов гарячочервоні бутони, що хочуть спраги і тепла.
Сідалковський підсунув стілець ближче до підвіконня і, припадаючи чолом до прохолодної шибки, задумався. Він був глибоко переконаний, що прийшов у цей світ не випадково. Природа створила його не для продажу лотерей, а для чогось особливого. Але для чого? Сідалковський того не знав.
Він мовчав. Бо у такі хвилини йому завжди здавалося, що його внутрішнє «я» говорить з ним зовсім іншою мовою і трохи не розуміє його.
«Кого ти із себе корчиш, Сідалковський? — питало у нього те «я», яке він називав найчастіше Сідалковським-першим. — У тебе манія величності. Ти такий, як і всі…»
Раптом двері рвучко розчинилися. Сідалковський хотів був зачинити вікно, вважаючи, що це від протягу, але на підлогу упала чиясь тінь. Сідалковський блискавично повернувся і зустрівся поглядом з переодягненою Карапет.
«Чорті й що! — лайнувся він, як і завжди у хвилини здивування. — Карапет в омолодженому вигляді. Ноги видовжені, стан гнучкий». Сідалковський не вірив очам своїм і на всяк випадок протер їх кулаками, від яких пахло огірковим кремом. Голос у Карапет теж був інший. Ніжний, як вірменський національний музичний інструмент.
— Ія! — подала руку незнайомка.
— І ви? — перепитав Сідалковський, припадаючи устами до м'якої тендітної ручки.
— Ія, а не і я, — поправила його жінка, схожа на класичну картину: гарна, але холодна.
— А-а! Он воно що! А я гадав, що і ви донька Євдокії Капітонівни!
— Ви не помилилися: і я.
— Дуже радий. Але в її списку таких імен не числиться.
— Я — Надія.
— Це вже краще. Надія вселяє віру на майбутнє. Чи не так? — пожвавішав Сідалковський, намагаючись негайно вийняти з рамки цю писану красуню. — На ловця і звір біжить.
— Що? — строго перепитала вона і сіла, як господарка дому № 2.
— То я про себе. Цитую Шекспіра. Скажіть, ви любите
— Я люблю Чехова, — Ія відповіла коротко і по-діловому.
«Таку з рамок виймають або ж негайно, або ж ніколи», — дивлячись на неї, думав Сідалковський. Але для цього потрібно передусім самому вийти з них.
— Вашої матусі не буде до ранку, — він повів розвідку словом. — Вважайте, що вам повезло…
Ія кинула на нього стереопогляд:
— Це ви називаєте «повезло»?
— Ще б пак! Невже ви відмовитеся провести цю останню травневу ніч у такому товаристві, як я?
— Ви ж, одначе, нахаба!
— Я просто чесніший за інших: не ханжа і…
Ія підвелася і підійшла до дзеркала, поправляючи на голові густі чорні коси. «Це вже щось та означає!» — Сідалковський вийняв пляшку коньяку, швидко нарізав лимон, щедро посипаючи його цукром.
— Ніщо так не зближує людей, як коньяк. — Білий пластмасовий корок глухо вдарився об підлогу.
— Ви так гадаєте?
— А ви?
Ія не відповіла.
— У вашої мами протилежний вашому характер. Вона говорить, а я мовчу. З вами ж навпаки, — Сідалковський подав їй фужер з коньяком, а в чарку налив мінеральної.
— Я так багато не п'ю.
— Це коньяк. До речі, вірменський. Якщо я не помиляюсь, ви до Вірменії маєте якесь відношення?..
— Ви багато говорите, — перебила його Ія.
— Ви маєте рацію, — Сідалковський перехилив фужер, але коньяк затримав у роті, не спускаючи з неї очей, як кіт з миші. «Гарна і «невідома», як у Крамського».
— Мені пора. — Ія осмикнула спідничку з чорним лискучим поясом і великою мідною бляхою, що поблискувала, як ґудзики у солдата першого року служби.
«Фігура — як гавайська гітара, — подумав Сідалковський. — Дім без такої жінки — все одно, що акваріум без золотої рибки. Невже вона зараз піде?..» Євграф підійшов і ніжно поклав руки на її овальні плечі. Вона повернулася і подивилася на нього своїми темними, як два стволи мисливської рушниці, очима. Мовляв, а що ж далі? Сідалковському стало моторошно і ніяково, але відступати вже було пізно.
«Цілуватися, — підказував йому внутрішній голос. — Це єдиний і давно випробуваний метод заповнювати вимушене мовчання після перших хвилин знайомства».
— На брудершафт, — запропонував Сідалковський.
Ія взяла фужер, їхні руки переплелися. Поцілунок вийшов довгий і хмільний, як вірменський коньяк з п'ятьма зірочками.
Сідалковський підхопив Ію на руки і поніс до широкого, як іподром, ліжка…
…Похмурого червневого ранку Сідалковський прощався з свободою і одночасно відзначав три події: день свого народження, день свого одруження і день втрати незалежності. Свобода відзначала тільки одну подію — прощання з Сідалковським.