Аукціон

Семенов Юлиан Семенович

… Карл Уве Райхенбау закінчив викладати в школі три роки тому; пенсія невеличка, доводилося підробляти консультаціями; готував службовців контор і фірм, які мали ділові зв’язки з Францією, мову знав чудово, три роки прослужив у Парижі, перекладачем при Штюльпнагелі, генерал захоплювався його вимовою.

Дзвінок Фола його не здивував, зразу ж погодився випити чашку кави, запропонував зустрітися біля Музею мистецтв, на Альтанштрасе, в барі, що на розі, там неподалік паркінг, ви легко знайдете, пане Вакс; а як

же я вас упізнаю? Ага, зрозуміло, ну, а я сивовусий, у шміттівському, а точніше, ганзейському кашкеті чорного кольору, костюм чорний, сорочка біла.

Фол відзначив, що Карл Уве Райхенбау нічого не сказав про свою родимку на щоці, яка заросла чорними волосинками; людину з такою міткою впізнаєш серед тисяч; що значить дока, сімдесят років, а все ще вважає себе мужчиною; молодець, оце так Карл Уве, з ним можна розмовляти, люблю персонажів із стрижнем, це не квашена капуста, як Зігфрід Рів, стукав гестапо, стукає й досі, тому й боїться всього, в кожному іноземцеві бачить шпигуна, Геббельс усе-таки встиг виліпити цілком надійну модель, з таким справжня мука, а часу, щоб підвести до нього німецьку агентуру, нема, до торгів у Лондоні лишилося два тижні.

— Ні, пане Вакс, я не розмовлятиму з вами англійською, я звик робити тільки те, що вмію робити. Французькою — будь ласка, до ваших послуг…

— Пане Райхенбау, ваша англійська не гірша від моєї американської, — зауважив Фол. — Ми розмовляємо символами, поспішаємо, хай йому грець. Така вже нація: понаїжджали за океан самі бандити та революціонери, а тепер світ за них і розплачується.

Райхенбау всміхнувся:

— До людей, котрі наважуються лаяти свою націю, я ставлюся з інтересом і заздрістю… Чим можу вам прислужитися?

Він ще раз подивився на візитну картку американця: «Честер Вакс, віце-президент «Асоціації сприяння розвитку культурних програм», 23-я вулиця, Нью-Йорк, США», сховав у кишеню, вийняв люльку, тицьнув її в куток вузького, немов з натугою прорубаного рота, але не запалив.

— Ви п’єте каву з молоком? — спитав Фол.

— Якщо хочете почастувати мене, то краще віскі, люблю віскі, без соди, з льодом.

— Мені дуже приємно, що ви любите шотландське пійло, я його терпіти не можу, димом смердить… Гадаю, не відмовитесь від подвійної порції?

— Не відмовлюсь. Я сьогодні зовсім вільний, віскі звеселяє людину, чи не так?

— Біс його знає. Взагалі я не п’ю. Батько залякав. Суворий батько — тільки кава, скільки душа бажає, вдень: і вночі. А запросив я вас ось чого, пане Райхенбау… Мою Асоціацію цікавить робота друга вашої покійної сестри, фрау Анни.

— Я так і зрозумів, пане Вакс. Ваше прізвище зазнало скорочення? Ви були Ваксман або ж Ваксберг?

— Дідусь був якимось «маном», це точно, а в чому справа?

— Ні, ні, я далекий від расових забобонів, німці за це добре поплатилися після другої світової війни, просто, якщо ви мали в

роду євреїв, мені буде простіше розмовляти з вами, діло явно торгове.

— Слава богу, ні. Часом мені здається, що мій дідусь був справжнісінький німець.

Райхенбау не стримав усмішки, похитав головою і запитав:

— Що вас цікавить у роботі Золле?

— Усе.

— Що ви знаєте про нього?

— Тільки те, що він зібрав унікальну картотеку культурних цінностей, викрадених у музеях Європи.

— Ким?

Фол погамував гостре бажання, що спалахнуло в ньому, відповісти: «нацистами, твоїми соратниками по партії, наволоч недобита», сказав лагідніше:

— Колишнім урядом Німеччини, режимом Гітлера…

— Я не дуже вірю цим чуткам, пане Вакс… Ну, та не в цьому суть. Є якісь пропозиції до Золле?

— Пане Райхенбау, ви добре знаєте, що Золле не захоче мати зі мною справи, він усі, свої дослідження передає росіянам…

— Це його право.

— Нехай так. А як же буде з тими грошима, що він їх обіцяє віддати вам ось уже три роки? Я маю на увазі п’ять тисяч марок, позичених у вас…

— Звідки вам це відомо?

— Це моя справа, пане Райхенбау. Я прийшов до вас з комерційною пропозицією, цілком реальною: ви передаєте нам копії його архіву, ми платимо вам п'ять тисяч марок.

— Пане Вакс, ваш дідусь не був німцем, — зітхнув Райхенбау. — Не треба вважати мене ганзейським йолопом з уповільненим мисленням. Архів Золле коштує кілька сотень тисяч марок, — щонайменше.

— Ви помиляєтесь. Більша частина його документів — це матеріали, які він ксероксував у нашому архіві, у форті Александрія. Нам відомі всі ті одиниці схованок, які він витребував для копіювання. Ми знаємо також, що він копіював у архівах Фрайбурга і Базеля. Це нас не бентежить. Йдеться про російські матеріали, про документи із Східного Берліна і, головне, про класифікацію архівів. Він витратив приблизно тридцять тисяч марок на все своє діло…

— Він ніколи й ні за яких умов не продасть своїх документів, пане Вакс.

— Отже, ви змирилися з тим, що втратили свої гроші?

— Відверто кажучи — так. Мені дуже прикро, бо грошей у мене обмаль, вам, мабуть, відомо й це, якщо знаєте все про Золле, але я не вмію бути зломщиком сейфів, це не мій фах.

— Добре, давайте сформулюємо завдання інакше: як ви вважаєте, коли ви попросите Золле, він піде на розмову зі мною? На відверту, конструктивну розмову?

— Про продаж його архіву?

— Так.

— За тридцять тисяч? — посміхнувся Райхенбау.

— Ну, скажімо, за п’ятдесят.

— Ні. Не піде. І за двісті тисяч він вам нічого не продасть.

— Чому?

— Бо він фанатик. Ви знаєте, що таке німецький фанатизм?

— Звідки мені, американцеві, знати це? Я роблю конкретне діло, мій бізнес цікавить архів професора Золле, ми — прагматики, емоції нас обходять…

— Тоді все-таки розпитайте в людей, обізнаних з німецьким фанатизмом, він чимось схожий з російським, дуже цікава штука…