Аукціон

Семенов Юлиан Семенович

— У майстерні, де ж іще…

— З Надією розлучився?

— На Заході це називається «живемо сепаратно»…

— Ти великий мастак формулювати свої думки, Дмитре…

«Він страшенно змінився, — думав Степанов, спостерігаючи за тим, як Андрєєв метався від одного телефонного апарата до другого; голос мінявся залежно від того, хто дзвонив; п’ятдесят чотири роки, а з начальством розмовляє, як школяр; але ж це не всякому начальству подобається, — рано чи пізно дурних начальників усе-таки виженуть; і з підлеглих не слід би так кепкувати; прискіпуватись можна до рівних, хто відповість тим самим; ти до начальства прискіпувався б, та де там, стелешся. Доктор наук, письменник, публіцист…

Невже піддався вірусові чиношанування? Шкода. Спочатку виправдовувався тим, що «не треба пускати на ключові пости погань». (Справді, ніхто не суперечить, їх тільки пусти — з нашою демократією потім не знімеш, треба працевлаштувати, і щоб усе так само гаразд було з зарплатою, і щоб блага, й машина…) Але судячи з того, як і з ким він розмовляє, колишні добрі наміри змінилися суворими буднями, життя є життя, воно підминає людину під себе, ламає, як хліб, варто лише зробити поступку перед сумлінням у найменшій дрібниці.

… Степанов пригадав, як вони познайомилися з Андрєєвим чверть століття тому; в мазохізм потягло, сказав він собі, обов’язково «чверть століття», хіба не міг вжити спокійне слово «давно»? Андрєєв був тоді душею нашого товариства; ніхто не вмів так вести застілля, танцювати, жартувати, як він, ніхто не вмів так підсмажити баранячу поребрину, куплену за безцінь в кулінарії, або зварити пельмені; ніхто не був такий щедрий на поради й допомогу…

Потім він надовго поїхав за кордон; повернувся; зустрілися в Будинку журналістів, Андрєєв витяг якусь хитромудру книжечку (Степанов досі таких не бачив), перегорнув кілька сторінок, пояснивши, що це «денник» — розпис зустрічей, дзвінків, пам’ятних дат (не забути, кого й коли поздоровити), сказав замислено, що післязавтра о сімнадцятій тридцять у нього є «вікно», і він охоче випив би з Степановим чашку кави.

Степанов відчув якусь холодну порожнечу: перед ним був Андрєєв — колишній, вродливий, жвавий, лисіючий, різкий у рухах, — але водночас це була вже зовсім інша людина, яка записувала дату зустрічі з другом у «денник», у «вікно», вільне від ділових побачень і потрібних дзвінків.

Тоді Степанов подумав: «а може, він і раніше був такий, просто мусив грати роль хлопця-друзяки?» Він осадив себе: ти не смієш так думати про того, кого називав другом; а образа — поганий порадник у людських стосунках, але ж, з другого боку, людина, яка не вміє ображатися, — явище дуже шкідливе; пристосуванець і конформіст.

— Завтра подзвоню, — сказав Андрєєв.

— Коли?

— Ввечері.

— Конкретно?

— Близько десятої, згоден?

— Чекатиму.

На телебаченні посміялися:

— Товаришу Степанов, у нас же в Лондоні сидять кореспондент і оператор! Ми могли б послати вас туди, де немає наших людей… Та й то, треба було все це обговорити на початку року, коли уточнюється план поїздок…

— Але на початку року ніхто не знав, що аукціон відбудеться в Лондоні… І що на ньому торгуватимуть Врубелем. Тим, якого, — цілком можливо, — викрали з одного нашого музею.

— А скільки він коштує? Тисячі. Звідки гроші? Хто дасть?

— Це мій клопіт.

— Тобто?

— Мій клопіт, — повторив Степанов, — не одним хлібом живе людина. Є на землі добрі душі, які піклуються про російське мистецтво не словом, а ділом…

У Держкіно запропонували відрядження в Лондон на друге півріччя, — питання відпало само собою; в Міністерстві культури назвали Едінбурзький фестиваль, вересень, дуже цікаво, з’їжджаються кращі музиканти світу, спробуємо включити в делегацію.

Степанов слухав співрозмовників, а в його вухах звучав голос Ростопчина: «приїжджай восьмого ввечері, жду в холі готелю «Кларідж», це зовсім

недалеко від Нью-Бонд стріт, саме там у «Сотбі» торгуватимуть Врубеля та інших російських художників, будемо боротися».

… В Зовнішньоторговельному банку дівчата-оператори видали довідку: на його рахунку, куди ВААП переказував гроші західних видавництв, залишилося сто двадцять доларів; при тому, що готель у Лондоні коштує не менше сорока доларів; а вечеря в найдешевшому ресторані, китайському, потягне десять, пускатися в справу досить ризиковано.

(Стривай, — сказав сам собі Степанов, повернувшись додому, — не гарячкуй, без паніки. В тебе ще є час. Їдь на Тишинський ринок, купи сиру, зелені, сметани, дістань де-небудь четвертинку; правда, навряд чи купиш, їх тепер не випускають, улаштуй царський бенкет, витягни записні книжки, подумай до пуття, хто може тебе підтримати. Не треба дивитися записні книжки, сказав він сам собі: там є ще телефони Левона Кочаряна, Романа Кармена, Володі Висоцького, Сані Писарєва, Слави Муразова, Олега Даля, Віля Ліпатова, господи, скількох друзів уже немає, а телефони лишилися; найстрашніше — дзвінок у порожнечу.

Він раптом виразно пригадав, як ховали режисера Івана Пир’єва; після громадянської панахиди Марк Донськой поцілував його в лоб і тихо сказав: «До побачення, Ваню».)

8

… Степанов відчув утому в тілі й зрозумів, що не натягатиме кедів і не побіжить свої обов’язкові кілометри, і знову холонутимуть руки й ноги, і туман у голові з’явиться…

Але він усе-таки примусив себе поїхати на Тишинку: куплю мацоні, яєць і помідорів, попрошу в закусочній дробкової солі, розкладу все це на газеті, постою за трапезою, яку так любив раніше, й споглядатиму ринок.

Він пройшов поміж рядами; в кооперативній палатці продавали стару картоплю, але ніхто її не брав, платили дорожче, аби лише купити в колгоспника молоду; страшна штука-девальвація довір’я. Інфляцію можна спинити, якщо не боятися ініціативи й контролювати самих себе ринком, а от як затримати девальвацію довір’я?

Торгівля йшла мляво; не було сварки, ажіотажу в битві за копійку; запитання — відповідь; велика нудьга, лінькувата діловитість. І ніколи не зможу зрозуміти, чому на Кавказі міліція розганяє бабусь з гарячою кукурудзою?! Ну, чому?! В Таганрозі притискають дідів з воблою, в Індюку — стареньких жінок з аличею; в Понирях, які завжди славилися картоплею, відтирають молодиць з кошиками, і водночас не забороняють продавати солоних огірків або слив. Чому?! Закони країни «недозволянії»? Щедрінське — «не дам, не пущу, не дозволю»?! Чи не настав час перевидати класика й примусити читати його вголос не тільки на уроках у школі, а й у виконкомах, і в сільрадах — тоді менше котитимуть бочку на нас, червоних; усе це вже було, до нас було, в минулому столітті, страшенно схоже, кого ж у цьому звинувачувати?

… І хоч сяяло сонце, і день мав бути погожий, Степанова не радував Тишинський базар, не було відчуття прийдешнього свята, а кожний день міг би стати святковим, таким уже святковим, таким ніжним, таким завтрашнім, як ніде в світі, (найсвятковішими дні були, мабуть, на Миколиній горі, у вересні того далекого року, коли я вперше побачив Надю, і ми ще не належали одне одному за жорстокими людськими законами, отже, не мали права одне на одного і не сміли ставити запитань, схожих на ті, які ставлять слідчі, покликані впіймати й викрити, а могли тільки розмовляти про минуле або мріяти про майбутнє).