Аукціон
Шрифт:
Невже дисципліна брехні — єдиний гарант добрих взаємин?! А щирість у виявленні людського самозвеличення — головний руйнівник любові? Де Бог, де Сатана? Невже сатана з хорошими манерами угодніший людям, ніж Пророк правди, який плете таке, чого не хочуть слухати?!)
Розмова з Софі була важка, зі сльозами; «не можна бути черствим егоїстом; адже йдеться про хлопчика…»
— Повторюю, я не відмовляю Жені ні в чому, як і ніколи не відмовляв. Ні тобі, ні йому. Просто зараз я не можу взяти з мого діла стільки грошей… Я вишлю вексель, гарантійного листа, цього цілком досить… Зрештою — пробач, будь ласка, що я змушений сказати тобі це, — але
— Ти безсердечний нелюд, — Софі знову заплакала. — Ти зовсім не думаєш про хлопчика! Це страшно! Ти комп’ютер, а не людина, який жах, що я тебе зустріла!
— Софі, дорога, будь ласка, настройся на те, що я тобі котрий уже раз пояснюю… Я улагоджу справу Жені… Він, певно, так і не навчився робити серйозний бізнес. А втім, це було не дуже й потрібно, бо поруч завжди стояв я. Тепер він уперше зіткнувся з труднощами. Я не зовсім розумію, що там сталося, тому й попросив його спішно викликати юриста, двох, трьох кращих юристів… Якби аргентінські корови були єдиним джерелом доходу, тоді інша справа… Але ж мій тутешній дім належить йому. Все моє діло я заповів йому. Я не знаю, кому ти відписала будинок в Едінбурзі, я подарував його тобі, і ти маєш право розпоряджатися ним, як хочеш, але й він може бути Жениним… І твій паризький апартамент, і поверх у Глазго… Не треба ображати мене марно, кажучи, що я не піклуюся про Євгена. Я не можу ніяк збагнути, що сталося з його землею, я хочу в цьому розібратися. З допомогою спеціалістів… Ти заспокоїлася?
Софі понесло; Ростопчин примружився, одвів трубку, вирішив відповісти, коли змовкне її нерозбірливе белькотіння, тільки б не чути того, що вона говорить, нема сил; потім почулися короткі гудки; кинула трубку; її манера. І зразу пролунав новий дзвінок. Мабуть, Женя, подумав він; вона пішла від мене, коли він був крихіткою, а тепер стала захисницею. А я черствий комп’ютер. Не втішай себе, ти чудовисько, так тобі було сказано…
— Алло, добрий вечір, пан Ростопчин? Не думав застати вас у офісі.
— З ким маю честь?
— Це Фрідріх Хойзер з «Куріра». Щойно була передача по гамбурзькому радіо про вашу діяльність у сфері культури. Чи не могли б ви приділити мені п’ятнадцять хвилин, лише кілька запитань.
(Радіопередачі не було; про «гамбурзьке радіо» Хойзерові сказали люди Фола; продовження комбінації).
— Знаєте, я дуже стомився… Може, перенесемо розмову на завтра?
— Завтра матеріал має з’явитися в нашій газеті, пане Ростопчин. Буду вам дуже вдячний. Я працюю тільки п’ять місяців. Ваше ім’я досить добре відоме тут… Інтерв’ю відразу поставлять у номер… Це буде моя перша велика робота… Ви не уявляєте, як це для мене важливо…
«Цей вивчає життя не за книжками, — подумав Ростопчин, — такі вміють бути вдячними й пам’ятати».
— Приходьте, — сказав він. — Адресу знаєте?
(Фрідріх Хойзер з «Куріра» не був агентом секретної служби; після телеграми Фола в Нью-Йорк про необхідність прискорення роботи по Ростопчину були вичислені можливості корпорації АСВ в газетах і журналах Цюріха; серед залучених дослідники звернули увагу на Луїджі Роселлі; власник рекламного бюро; надзвичайно широкі зв’язки в світі преси; певна річ, суть комбінації відкривати йому не можна, але людина
Серед усіх відомих йому журналістів Луїджі Роселлі спинився на Фрідріху Хойзерові лише тому, що той був молодий, щирий, напористий, об’єктивний і не ображався (дозволяв правити свої матеріали, аби тільки надрукували; жив самотньо, допомагав матері, хворій, старій жінці, котра мала невеличкий будиночок під Асконою, на самому кордоні з Італією; вів щоденник, у якому препарував себе; це й вирішило справу).
— Який я вам вдячний, пане Ростопчин! У мене є ціла година, щоб передрукувати нашу розмову, я встигаю в ранковий випуск.
Хойзер був у стареньких джинсах, поношеній вицвілій куртці; кеди стоптані; лейка, правда, хороша, стара, надійна, в Токіо на базарі коштує шалені гроші; за одну таку, тридцятих років, можна купити три нові камери, чудового дизайна.
— Голодні? — спитав Ростопчин.
— Що? — Хойзер не зразу його зрозумів. — Я?
— Ви, — всміхнувся Ростопчин. — Можу почастувати паштетом і смачним сиром.
— Велике спасибі, не відмовлюся. Вранці пив каву, а потім мотався по місту.
— Вовка ноги годують, — сказав Ростопчин.
— Що? — знову не зрозумів Хойзер.
— Це російське прислів’я.
— Так, але ж вовка годують зуби.
— Це — заключна частина операції, — зітхнув Ростопчин. — Спочатку треба почути, потім наздогнати, а вже загризти — як за іграшку, раз, два, і нема зайця…
Він вийняв з холодильника, вмонтованого в стелажі, їжу, поставив її на маленький столик біля каміна (і в кабінеті зробив камін, боявся холоду, з часів війни хворів на хронічний бронхіт, найкраще почував себе, коли починалася суха спека, часто згадував вірші Пастернака «Своєї зими останньої відстрочений прихід»), відкоркував пляшку пива, запросив хлопця:
— Пригощайтесь. І запивайте «пльзенським». У вас диктофон?
— Ні, я пишу сам, — відповів Хойзер. — І їм дуже швидко, навіть незручно, мов екскаватор.
— Хто швидко їсть, той швидко робить, тут немає нічого поганого. Я теж швидко їм.
Ростопчин з насолодою і спокоєм, що раптом пойняв його, дивився, як хлопець уминав паштет, тоненько й акуратно намазував на хліб крекер, умудрявся їсти так, що жодна крихітка не впала на стіл, тим більше на підлогу (все-таки ця спритність у них природжена, генетичний код, століття за цим стоять), як спритно розправлявся з сиром, запиваючи його маленькими ковтками пива. Все в ньому було націлено на одне — підкріпитися, — і гайда, за роботу.
— Спасибі, — сказав Хойзер, — я славно повечеряв. Ви такі люб’язні.
— Ще пива?
— Ні, ні, спасибі. Я п’янію від пива, як не дивно, — він витяг з кишені блокнот і ручку. — Моє перше запитання: чому ви, російський аристократ, князь, вигнанець, повертаєте в Москву культурні цінності?
— Я не вигнанець. Мої батьки добровільно виїхали з Росії. Їх ніхто не примушував. Я не вважаю себе вигнанцем. Ви хто за освітою?
— Юрист.
— Російської історії не вивчали?
— У загальних рисах.