Аукціон
Шрифт:
VIII
«Дорогий Іване Андрійовичу!
Серце моє крається від болю, коли дивлюся на Мих. Ол. Врубеля! Я був у нього в майстерні після того, як він видужав, дивився «Демона». Це диво! Полєнов у захваті. Уявляю, що буде на виставці! «Не простять йому цього, ох, не простять», — згадав знову слова Кості Коровіна в Нижньому Новгороді. — І — не простили. Сєров та Остроухов, друзі його, лагідно висловили свої зауваження; Врубель обурився, «мене й так усі лають, думав, свої будуть поблажливіші»; нагримав на Сєрова; Остроухов урятував становище, запросив випити вина; Михайло Олександрович змінив гнів на милість, усіх пригостив славно, знову став люб’язний, тактовний, смирний… Дається взнаки, напевне, безсоння, він простоює біля мольберта по двадцять годин, бром
На виставці успіх був приголомшливий. Але Третьяковська галерея відмовилася купити «Демона»! Так, так, відмовилася! Кажуть, були проти члени московської міської думи, на них натиснули із Сфер, Великий князь Володимир Олександрович зволив зауважити, що це «нездорове мистецтво, далеке від традицій».
Це був жахливий удар для Врубеля. Він зовсім схуд, шия стирчить з коміра сорочки, тонка, як у курчати, піджак обвис, очі позападали… Після пологів чарівна Надія Забела-Врубель залишила сцену, весь час віддавала маленькому Савочці, отже, тягар життя тепер на плечах одного Врубеля, вона ж не заробляє більше.
Виручив фон Мекк, купив «Демона», — це врятувало нещасну сім’ю від голоду.
Друзі оберігають художника від того, щоб йому не потрапляли на очі дуже злі рецензії на його роботу, воістину геніальну. Та хіба вбережеш? Хтось немов організовує цькування всього нового й талановитого, чим така щедра земля російська. Хто?! Та це ж справжні вороги нашого мистецтва, люди, які глибоко й хворобливо ненавидять народ, його розмаїту культуру, яка безупинно розвивається й шукає. Банда нездар стоїть за цим, лихих і невтомно зажерливих… Я чув, як Врубель розхвалював молодого, невідомого художника Малявіна, рекомендував його картини Мамонтову, Мекку, Остроухову. А як він просуває скрізь молодого Ге?! Як не скупиться на епітети, називаючи його геніальним ілюстратором, майбутньою гордістю російського книгодрукування! А як він боготворить Бруні! Дар таланту — доброта й абсолютна відсутність заздрості до колег по мистецтву. «Дар» нездари — заздрість, потайна злоба, шаленство біснуватих, шантаж «традицією». Та не мине й десяти років, як Врубель стане традицією російської культури, по ньому вчитимуться, але чи зможуть?! Такі, як він, народжуються раз у століття…
Я згадав чомусь, як Врубель у гостях побачив двох дам, котрі говорили щось на вухо одна одній. «Пограймося в «таємницю», — запропонував художник. — Усе — пошепки!» І — він мав веселу вдачу — його жарт звеселив усіх; дами й чоловіки заходилися нашіптувати одне одному на вухо, він теж спочатку взяв участь у грі, а потім приніс аркуш паперу і за якісь дві години намалював дивовижну річ — «Таємниця». Адже він і «Пана» за два дні намалював. Якомусь там дрімучому академікові для цього й життя не вистачить, як же заздрісники можуть йому простити таке?!
«Царівну-Лебідь», до речі, він продав Морозову за триста карбованців… Просив п’ятсот, той довго торгувався, докоряючи Врубелю, що той швидко працює, говорив, мовляв, наступну картину ще краще намалює… Ну й уступив Мих. Ол. за триста… Слава богу, фон Мекк замовив авторську копію, заплатив по-лицарськи…
Будь ласка, дізнайтесь, чи не можна видати альбом Врубеля, бо йому запропонували це в Парижі, справді, прикро буде, якщо він завоює Росію з-за кордону!
До скорої зустрічі, дорогий Іване Андрійовичу!
Ваш В. Скорятін».
3
У квартирі нікого не було: Бембі поїхала за місто, до приятеля. Лис жила в Наді; дуже любить маму, нікого так не любить, як її; Степанов пішов до себе в майстерню, вийняв із шафи дві сорочки, джинси, кросовки; страшенно не любив збиратися в дорогу, неодмінно забуде щось важливе, а зайве покладе в чемодан; подзвонив Зіті; смішна, гарна й добра людина.
— Як у тебе сьогодні справи, Буратінко?
— Як завжди. Будні, Митю, скучаю; про вас думаю.
Степанов давно не дзвонив Зіті; здивувався; здається, раніше вона мене називала на «ти», терпіти не міг одностороннього «ти», щось у цьому є від темного панства.
— З якого часу ти мене на «ви»?
— Я завжди вас так називала.
— Чорт побери, не може бути…
— Правда. Ви просто не звертали уваги… А можливо, раніше називала на «ти», не пригадую… Я ж вас забула. Скучаю й забуваю, забуваю й скучаю…
— Невже? — він усміхнувся. — Я тебе в Будинку кіно з таким красенем бачив — просто сили нема. Атлет з широкими плечима.
— Коли ж це?
— Та з місяць тому.
— А ви з ким були?
— З чоловіками, — Степанов
— Так я й повірила.
— Ви, жінки, якусь дивну вдачу маєте: чим більш розпущені, тим зліше на нас бочки котите. Мовчала б ти, Зітулю, гріх.
— Хочете, щоб я до вас приїхала?
— Хочу.
— Треба помити кухню?
— Влучила в десятку. Та й заразом складеш мені чемодан.
— А ви куди?
— Недалеко.
— Знову на півроку зникнете?
— На тиждень.
— Так я й повірила. В такому разі атлетів з широкими плечима не згадуйте. Самі зникаєте без упину, а мені, бідолашній, дорікаєте… Ви сам?
— Ні. З дітьми і з мамою.
Зіта засміялася.
— Добре. Їду.
— У тебе гроші є?
— Немає.
— Позичити можеш?
— Спробую. А що треба?
— Купи чогось у кулінарії.
— Я дівчина безініціативна, ви мені вказівки давайте.
— Бурякових котлет купи. А коли є льодяна, тоді взагалі у нас буде чудова вечеря.
«Хороша людина, — знову подумав Степанов, поклавши трубку. — Їхнє покоління краще, ніж наше, легше, чи що, безпечніше. Ми запрограмовані на діло. А може, це правильно? Може, тривожно, що вони такі легкі й безпечні? Звідки це? Як звідки, — заперечив він собі, — від спокою. Війни не знали, карток на хліб і на черевики, страшних ночей не знали, коли ніхто не відав, чи буде ранок; конур у комуналках теж не знали, де один коридор, двадцять жильців і дві плитки, чергу на які розписано, і на ванну кімнату, а біля туалетів справжні баталії розігрувалися…»
Степанов якось коли ще був живий його, друг Режисер, — прийшов до нього в студію на Лихов провулок і попросив підібрати московську хроніку, починаючи з сорок п’ятого року: вулиці, ресторани, будинки, театри, магазини, квартири. Дівчата з монтажного цеху працювали два дні, приготували п’ять коробок; Степанов і Режисер зачинилися в маленькому задушному залі, переглянули матеріал і довго потім сиділи мовчки, смалячи сигарети; хроніка була варта того.
— Їй що пишеш? — спитав тоді Режисер.
— Сорок четвертий рік.
— А навіщо хроніка?
— Бо минуле завжди перекидається в майбутнє. Без відчуття історичного оптимізму немає мистецтва. Я ж пам’ятаю нашу Можайку в снігу й грязюці, було це в сорок п’ятому, і в сорок дев’ятому теж було; я ж пам’ятаю, як жахливо були одягнені наші люди: чорний або синій колір, наче уніформа, тільки часом на очі потраплять начальницькі бурки, білі з шкіряним жовтим рантом… Ми пам’ятаємо з тобою, скільки людей жило в комуналках, але перевірити себе конче потрібно. От і перевірив. Тридцять років — не строк для історії, а все ж за тридцять років зроблено стільки, скільки не було зроблено за минуле століття і першу половину цього…
— Пригадуєш, скільки коштували фільдеперсові панчохи?
— Пригадую.
— А в якому році у нас вперше почали продавати французькі духи?
— Років сім тому.
— А коли ти купив перший телевізор?
— Бог з ним, з телевізором, але ж тридцять років тому мало хто знав, що таке холодильник. А от уяви, як жити без холодильника сьогодні? Можеш?
— А ти?
— Не можу. Хоч убий, не можу. Але ж у американців майже в кожному домі був холодильник ще в тридцяті роки… І телевізори також. Ото ж то… Тільки прикро, що раз по раз робимо дурниці, а могли б так рвонути, так би вийшли на пряму, так утерли б носа тим, хто говорить, що система не працює… Точніше не скажеш: уперед до комунізму — означає назад до Леніна… Знаєш, я дуже пишаюся тим, що ми зробили за останню чверть століття. Я себе спокійно почуваю, коли сперечаюсь на Заході, бо не забуваю, що в нас було в п’ятдесят другому… Між іншим, найвродливіші дівчата на земній кулі — наші. Згоден?
— Згоден, — усміхнувся Режисер.
Зіта прийшла із згортком і відразу заходилася мити посуд. Це в неї якась пристрасть, подумав Степанов, витирати пилюку й мити посуд; а взагалі жінки охайніші за чоловіків, відмивають Євин гріх, в гени закладено, не інакше.
— А олія в тебе є? — спитала Зіта, злегка поцілувавши його в щоку ніжними холодними губами. (Цікаво, подумав Степанов, якось дивно все у них: варто ввійти в твій дім і почати мити посуд, як «ви» зникає, тільки «ти», чому це так? Він пригадав фільм «їх було п’ятеро», бойовик п’ятдесятих років; там була чудова актриса, вона грала роль проститутки; драматург написав їй прекрасні слова, коли вона піднімалася з коханим на фунікулері і він запропонував їй перейти на «ти»: «Через мою постіль пройшла так багато солдатів, і вони так легко називали мене на «ти», що найвищим благом кохання я відчуваю право говорити «ви» тому, кого люблю, і від нього чути те саме».)