Аукціон
Шрифт:
— Треба було б негайно, — замислено мовив Ендрю, — порадитися з кимось із польської общини.
— Це безумство! — вигукнув Розен. Він говорив рубака чи, коротко, зосереджено. — Ти добре розумієш, що вони порадять.
— Ну, то пошли гроші цьому червоному князю телеграфом.
— Якщо вони записали мою з ним розмову з Москви, то й телеграфний переказ буде зафіксовано.
— Бачу, в тебе є якась пропозиція, — мовив Ендрю. — То прямо й кажи, що в тебе на думці. А я відповім тобі, варто це робити чи ні. З погляду закону. Та й годі.
— Ти, особисто ти можеш вилетіти в Цюріх чи в Лондон і передати цьому
— У мене післязавтра починається дуже важливий процес.
— Скільки коштуватиме, якщо перенести його?
— Це неможливо. «Електрисіті» заплатили мені великі гроші, йдеться про оренду землі, отже, неустойка тебе розорить.
— Якщо ти вилетиш сьогодні, завтра ввечері можеш повернутися.
Жаклін мерзлякувато зіщулилась, тугіше зав’язала на шиї рукави джемпера:
— Коли вони стежили за тобою, то чому не можуть так само стежити за Ендрю?
— Не повторюй дурниць про тотальне шпигунство в країні, — знову відрубав Розен. — Працює група, яка має свій інтерес у культурному бізнесі, це ясно. Мабуть, вони вгатили в діло великі гроші. От і все. А я піддався тобі, мені передалася твоя нервозність.
— Ти не знаєш, що мені сказав той тип, який приходив сюди, Джозеф. І потім, я жінка, я відчуваю небезпеку.
— Бувалий чоловік, такий, як я, — перебив її Розен, — відчуває небезпеку гостріше. Ти навіть не уявляєш, що мене чекає в Москві, коли я туди повернуся. Вони не люблять базік. Розумієш? Вони їх терпіти не можуть.
— Тоді я пошлю свою секретарку, — запропонував Ендрю. — Вона подзвонить князю.
Розен запротестував:
— Йому не треба дзвонити, Ендрю. Я ж сказав тобі.
— Ти також не панікуй, — зауважив Ендрю. — Одне — дзвінок з Москви, і зовсім інше — з Нью-Йорка.
Розен підвівся, швидко заходив по кімнаті, потім хруснув пальцями й спинився біля вікна:
— Між іншим, це непогано. Нехай вона подзвонить йому й скаже, що вилітає сьогодні. Попросить зустріти її і попередить, що везе йому гроші… Ні, цього говорити не можна… Я відчуваю, що не можна, розумієте ви мене?! Я відчуваю, що цього говорити не можна! В мене є його адреса, нехай вона летить у Цюріх і їде до нього в бюро. Чи додому. Або в Лондон, якщо він уже там. І все. Без слідів. — Розен подивився на годинник. — Банк відкривається через десять хвилин, я візьму гроші, а ти відправиш свою дівчину в Цюріх, мені подобається ця пропозиція. Тільки нехай вона нічого не каже, хто передав гроші, звідки й чому…
— Це несерйозно. Він же не хіппі якийсь, він неодмінно запитає, хто передав гроші. Я розумію, що десять тисяч — дрібниці. Та коли цей князь — серйозна людина, він змушений запитати, хто, навіщо і з якою метою передав йому гроші. Він же чекав тебе, Джозеф, а не мою Керол Ен.
— Ну, то що ти пропонуєш, Ендрю? — спитала Жаклін. — Ти все відкидаєш, але не вносиш ніяких пропозицій. Так у Джозеф а знову почнеться стенокардія.
— Вилікують, — посміхнувся Ендрю. — Вставлять стимулятор. Цього навчилися, аби гроші. Єдина можливість: Керол Ен просто скаже князю, що тобі загрожували, й тому ти просиш тримати в таємниці твій внесок у його діло…
— Я не певен, що він з цим погодиться. Він досить багата людина, і подачки не прийме. Тим паче, він росіянин, вони ж усі Мцирі…
— Хто? — в один голос спитали Жаклін і Ендрю.
Розен досадливо
— Ех, нічого ви про них не знаєте! Словом, ти вважаєш, що так він не візьме грошей. А якщо написати листа?
— Ти ж сам сказав, що не хочеш залишати слідів, — озвалася Жаклін.
— Він попросить у листі, щоб князь поклав його в сейф, а ще краще спалив, — сказав Ендрю. — І напише всю правду про те, що сталося. По-моєму, це достойно. І виклич сюди твого російського співдиректора, хай негайно вилетить з Панами. Поясни йому, що трапилося, він передасть своїм, Москва поставиться до такої ситуації з розумінням, — Ендрю раптом усміхнувся. — Мені здається, їм це навіть сподобається, трохи нагадує те, що вони про нас пишуть.
— Звідки ти знаєш, що вони про нас пишуть? — Розен стенув плечима. — Користуєшся інформацією, яку друкують наші газети, а вони друкують лише те, що потрібно божевільним політиканам. А розповісти Паші треба, твоя правда. До речі, це вихід, це дасть нам змогу не метушитися…
Розен зняв телефонну трубку, набрав код Панами; Паша був в офісі.
— Ну? — тихо, звичним своїм голосом спитав Розен. — Як?
— Усе своїм шляхом, — відповів Паша; воістину, говоруни.
— Сідайте на перший же літак і летіть сюди, Пашо. Треба дещо вирішити. Жду.
— Лечу, — відповів той і поклав трубку; віза в нього була постійно, літати до Нью-Йорка доводилося разів зо два на півроку.
— Їдьмо в банк, — сказав Розен. — Потім повернемося сюди і я напишу листа. Своїй Керол Ен подзвониш з банку, так усе-таки буде краще.
… Тільки-но служба зафіксувала телефонний дзвінок у Панаму й суму, що зняв Розен зі свого особистого рахунку, почалася робота, результатом якої був дорожній інцидент: коли їхали в аеропорт Панами, вантажна машина, за кермом якої сидів наркоман, на великій швидкості врізалася в автомобіль, яким Павло Іванович Казов поспішав на рейс до Нью-Йорка.
7
— Отак воно, — закінчив Грешев. — Ясно?
— Кому це вигідно? — спитав Ростопчин. — Навіщо?
— Існує багато варіантів для відповіді, — посміхнувся Грешев. — Але жоден з них не буде правильним, бо я не можу відкрити вам усього, що знаю…
Ростопчин витяг з кишені чекову книжку, виписав сто фунтів, поклав на стіл.
— Це плата за ті розмови, які ми зараз проведемо з вашого дому. Можна?
Грешев подивився на чек.
— Будь ласка. Але ви виписали дуже велику суму.
— Ми довго розмовлятимемо.
— Будь ласка, — повторив Грешев. — Залишіть вашу адресу, князю, я поверну решту грошей.
Ростопчин дав йому візитну картку, старий, подякувавши, сховав її у стіл; а в нас так не можна, подумав Степанов, зразу сказав би: «Та що ви, що ви, це дрібниця». А потім неодмінно злився б; ні все-таки клятий Захід знає ціну сухій коректності, не гріх повчитися; нехай називають скупердяєм, жмикрутом, звинувачують у сухості, не страшно, можна пережити, зате споконвічна точність у стосунках — запорука їхньої довговічності.