Аукціон
Шрифт:
— Я міг надіслати вам ці документи поштою, — таким самим дзвінким голосом відповів Золле, пополотнівши ще більше. — Мене спонукало приїхати сюди почуття обурення! За якісь нікчемні папірці пан Степанов платив іншим людям, поганим людям, з темним минулим, а я пустив на вітер усе, що було, як найдурніший осел! А я не осел! — голос його зірвався, і він заплакав. Він плакав мовчки, тільки сльози котилися по щоках, важкі, старечі сльози.
— Зигфрід, Зигфрід, ну що ти?! — сказав Степанов, поклавши руку йому на коліно. — Нас з тобою хтось хоче
— У пана Ранненброка є розписка, яку дали ви, — відповів Золле, все ще плачучи. — І ця ваша гидка брехня не дає нам змоги працювати далі разом.
— Дайте телефон пана Ранненброка, — сказав Степанов, — ми подзвонимо йому зараз же.
— Я не маю підстав не вірити розписці. Там був ваш підпис!
— Це фальшивка!
— Отже, троє людей, моїх співвітчизників, брешуть, і тільки ви кажете правду?!
— Повторюю, — відчеканив Степанов, — я нікому, ніколи і ніде не платив грошей! Я неофіційна особа, я… Словом, я наполягаю, щоб ми зараз же подзвонили цьому самому Ранненсбургу!
— Ранненброку! — так само відчеканив Золле. — І мені соромно за вашу брехню!
— Я не продовжуватиму розмову в такому тоні!
— Панове, але ж не можна так! — обличчя Ростопчина стало зморшкуватим, було помітно, що він старіє, швидко, день за днем. — Треба про все розмовляти спокійно…
Золле скинув руку Степанова зі свого коліна й обернувся до Ростопчина.
— Це ви можете розмовляти спокійно! І він, — кивнув на Степанова. — А я не можу! Не можу, розумієте ви?
І, схопившись, вибіг з «Кларіджа».
(Через дві хвилини після того, як подзвонили з холу й сказали, що чекають унизу на пляшку білого вина «лібефраумільх» сімдесятого року — пароль, який означав, що операція з Золле пройшла успішно, — Фол набрав цифри 752-9712; коли в готелі відповів телефон, попросив сімнадцятий номер, містера Грібла, відрекомендувався Ваксом з Нью-Йорка, фірма по реставрації старовини і скуповуванню творів образотворчого мистецтва, сказав йому, що все улагоджено, серйозного конкурента під час завтрашнього заходу не буде; річ, у якій зацікавлені, можна взяти за цілком пристойну ціну, діло зроблене.
Містер Грібл щойно прилетів з Америки; справді, любитель російської старовини; разом з іншими колекціонерами орендував чартерний рейс; після того, як вийшов з діла з дев’ятьма мільйонами на особистому рахунку, почав збирати живопис; землі в Техасі здавав у оренду, зайва підстраховка на випадок «чорної п’ятниці», інфляції двадцять дев’ятого року; земля — є земля, найнадійніший вклад капіталу.
— Я вдячний за інформацію, містер Вакс. Гонорар, як і домовились, буде переказано вам після закінчення завтрашніх торгів, на добраніч.
Фол підвівся, закурив, заходив по номеру, чорт з ним, з цим гонораром; все, що завгодно, аби тільки розвалити трійцю, втрачений Врубель поставить хрест на альянсі Ростопчин — Степанов — Золле; навіть коли німець
Фол подзвонив у лобі, попросив до апарата містера Джільберта, сказав, щоб за німцем наглядали, але не більше; подій ні в якому разі не форсувати; якщо вирішить повіситись, не допустіть цього, він нам потрібен живий і при повній свідомості; зараз джентльмен на останньому градусі істерики, можливий зрив; я повинен знати, на якому теплоході він відпливає або ж коли вилетить до Бремена; на аеродромі його мусять зустріти наші люди; дорога заспокоює, або ж, навпаки, доводить до крайньої межі; і те і те однаково вигідне комбінації.
Подзвонив Річардсону в Гамбург, попросив запустити в діло пресу; час; місце, куди прибуде Золле, й точну дату повідомить Джільберт, увімкніть автоматичний відповідач на телефонному апараті, якщо вийдете кудись надовго.)
— Ну то й що? — спитав Степанов. — Кінець ділу?
Князь стомлено мовив:
— Їсти хочеш?
— Дуже.
— Тоді їдьмо звідси к бісовій матері.
— Їдьмо.
— До італійців чи китайців?
— Ти ж хотів до італійців… Але в них усе з борошна, не боїшся розжиріти?
— Боюся. Поїдемо до китайців. Люблю цей народ.
— Я також. Вони музикальні…
— Чому?
— Не знаю… У них дуже м’які пальці… І голоси, як дзвіночки.
Ростопчин ледь підняв руку, до нього відразу підійшов офіціант; схилившись, по-горобиному повернув голову, немов роздивлявся щось дивовижне.
— Будь ласка, підкажіть, який китайський ресторан вважається в Лондоні найкращим? — спитав князь.
— Зараз я довідаюсь, сер, — офіціант підійшов до портьє, щось сказав йому, той швидко розгорнув один з двадцяти довідників, які лежали в нього під рукою; погортав їх, як учитель історії, професіонально. Через три хвилини офіціант повернувся, приніс аркушик паперу (весь у тиснених розводах, герб «Кларіджа», шрифт золотий, немає на них, дияволів, паперового голоду) з адресами й телефонами тринадцяти ресторанів:
— Це найпрестижніші, сер. Усього в місті понад двісті китайських закладів, але ми не вважаємо за можливе рекомендувати їх вам. Якщо дозволите порадити, то я поїхав би вечеряти в «Пекінз мун», Родней роуд, шість, район Валворс, дуже гарна кухня — не Кантон, ті штукарять, — справжній Пекін…
— Спасибі, — відповів князь, підводячись. — Завтра я скажу, наскільки ваша порада була слушною.
Вони вийшли з готелю; швейцар у своєму коричневому котелку зробив рукою факірський жест, одразу підкотив старомодний чорний «остін»; Ростопчин назвав адресу; поїхали; раптом обличчя князя завмерло, ще більше змарніло.