Аукціон
Шрифт:
Ростопчин діждався, поки вони сіли в машину; вийшов з крамниці, швидко перетнув Нью-Бонд стріт, мигцем піднявся на другий поверх; ведучого обступив натовп, розмовляли жваво, його вітали, діло було зроблено чудово, справжнє шоу, причому безкоштовне, краще за футбол, і там тепер стали шахраювати, заздалегідь домовляються про рахунок, реванш коштує дорожче, а на аукціоні нічого не можна передбачити; це як корида, бій півнів, переможця ніхто не наважується назвати; брокер з дитячою спиною стояв біля телефону, говорив дуже тихо, повільно, якось дивно шморгаючи гострим носом, на якому — Ростопчин тільки тепер це помітив, — росли жорсткі, рідкі чорні волосинки; брокер глянув на туфлі Ростопчина, оцінив їх, куплені в найкращому магазині, дуже м’яка шкіра, добре
Ростопчин почекав, поки брокер скінчив свої безупинні «так» і «ні», повісив трубку, витер спітніле чоло; дав йому свою візитну картку, той уважно прочитав.
— Дуже приємно, князю, чим можу служити?
— Служити — нічим. Мова йтиме про діло. Кому ви купили Врубеля?
— Я не можу відповісти на ваше запитання.
— А ви подзвоніть тому, хто доручив вам представляти свої інтереси і передайте, що я маю цілком серйозну й дуже цікаву пропозицію.
— Добре, залиште свій телефон, я зв’яжуся з вами ввечері, десь близько сьомої.
— Це тільки ми, росіяни, говоримо «десь близько», — всміхнувся Ростопчин. — Ви англієць, вам треба точно відповідати. Мене не влаштовує сьома година. Я хочу, щоб ви подзвонили вашому шефові зараз же…
Брокер ще раз оцінююче оглянув вилощеного холодного чоловіка; прочитав візитну картку: «Принс Ростопчин дженерал дейректор ов «Констракшц корпорейшн», Цюріх, Відень, Амстердам, Найробі» [19] ; повернувся до нього спиною, вліз головою в скляну будочку і заходився набирати номер. Код Едінбурга, помітив Ростопчин; а тепер запам’ятовуй номер, писати не можна, але ти мусиш запам’ятати; якщо його шеф відмовиться розмовляти, ти подзвониш йому сам, доб’єшся зустрічі, полетиш в Едінбург, ти зобов’язаний повернути цього Врубеля, ні, це не азарт колекціонера, це питання принципу; коли мені оголошують війну, і це неспровокована війна, я мушу прийняти бій і виграти його. Дуже добре, я запам’ятав номер, як тільки він мені відмовить, я зразу ж запишу його в блокнот, треба без упину повторювати, щоб укарбувався в пам’ять…
19
Князь Ростопчин, генеральний директор будівельної корпорації. Цюріх, Відень, Амстердам, Найробі (англ.).
Брокер говорив пошепки, перейшов на свої «так», «ні», «так», потім обережно повісив трубку, виліз із скляної будочки, знову витер спітніле чоло й сказав:
— Сер Мозес Грінборо, за чиїм дорученням я купив цю картину, згоден переговорити з вами в будь-який зручний для вас час, сер.
— Ви продиктуєте мені номер?
Брокер посміхнувся.
— Гадаю, ви й так його запам’ятали.
4
Оглядач телебачення, ведучий шоу Роберт Годфрі чекав Степанова в холі готелю; підвівся з крісла, в якому сидів так, наче привіз його з дому, сліпуче всміхаючись, пішов назустріч.
— Я відразу вас упізнав! Дуже приємно, містер Степанов! Можете не вибачатись! Я не сумнівався, що торги в «Сотбі» затягнуться. Я не маю ніяких претензій, ні. Їдьмо обідати. Я замовив стіл у французькому ресторані «Бельведер», це в «Холланд-парку», напрочуд гарно і готують справжній буябес, там ми обговоримо всі наші проблеми, а їх дуже багато…
Буябес — юшка з різних сортів риби, з лангустами та креветками, пряно-гострий, обпікаючий, — був чудовий.
— Тепер слухайте, — сказав Годфрі, опорожнивши першу тарілку (буябес подають у великій фарфоровій супниці, принаймні на п’ятьох чоловік), що я вам говоритиму.
Можете перепиняти, коли не згодні, я боксер, навчений відбивати атаку…
— Я також бавився боксом.
— У якій вазі?
— В середній.
— Років з двадцять тому?
— Тридцять, —
— Знаєте, — мовив Годфрі, — я певен, що заняття спортом, коли воно було пристрастю, закладає в генетичний код людини зовсім нові якості… Якості борця… Нас не так легко взяти, як інших. Витримка, окомір і безстрашність. Розбитий ніс загоїться, брову можна зшити, до того ж, дуже подобається дівчатам, вони люблять зовнішній прояв мужності. Так от, я маю підстави припускати, що наше з вами шоу намагатимуться загнати в кут; ми повинні нав’язати бій, ні в якому разі не можна займати оборонну тактику…
— Я взагалі не дуже уявляю, як усе це відбуватиметься, містер Годфрі…
— Нам з вами завтра тримати площадку, давайте називатимемо один одного на ім’я; я — Боб, ви — Дмитро… У вас є скорочене ім’я? Дмитро — важкувате для нашої аудиторії, британці — шовіністи, хочуть, щоб був Джон чи Ед; так звичніше, нічого не вдієш, — уламки імперії. А що, коли я називатиму вас Дім?
— Давайте.
— Прекрасно. Спасибі, Дім. Отже, в мене є всі підстави вважати, що нас намагатимуться розп’ясти. Так, так, я одержав гроші за те, що вестиму ваше шоу про культурні програми в Росії, і тому я не розділяю себе і вас на завтрашній вечір. Я шанувальник місіс Тетчер, я маю нагороди від канцлера Коля і Жіскара д’Естена, але мене запросили працювати, я одержав гроші від ваших туристських фірм і відпрацюю гонорар якнайкраще… Тому слухайте уважно… Чого ми не маємо права допустити? По-перше, анархії. Я завжди тримаю аудиторію в кулаці, під контролем. По-друге, не треба боятися загострення нашого діалогу, коли я представлятиму вас аудиторії. Я приготував список підступних запитань, ми зараз опрацюємо відповіді…
— Не треба, — сказав Степанов.
— Чому? — здивувався Годфрі. — Це дуже зручно! Ми заздалегідь усе відрепетируємо, у мене в фірмі є співробітник, який закінчив театральну школу, він поставить вам репліки, зарежисує ті місця, де треба посміятися, а де бути роздратованим! Так заведено, Дім! Вас знають у Росії, але тут ви нікому не відомі! Зірці простять усе! Вам — ні! Марлон Брандо тепер не вчить ролі, він вставляє у вухо мікроприймач, і асистент режисера диктує йому текст! Але він вимагає мільйон за роль! Він зірка! І йому підкоряються! А вам треба завоювати аудиторію. І вона — а це головне — буде далеко не дружелюбна! Отже, не відмовляйтесь від моєї пропозиції. Вона продиктована виключно дружніми міркуваннями, завтра ввечері ми робитимемо з вами одне діло, і ми зобов’язані зробити його добре: ви — тому, що росіянин, приїхали із завданням — пропагувати радянські фестивалі, я — тому, що заангажований хорошою сумою.
— Не треба, — повторив Степанов. — Я дуже зворушений, Боб, тільки не треба заздалегідь учити текстів…
— Дім, зрозумійте, становище досить складне… Якби ви сказали, що Росія вам остогидла, тоді не було б запитань. Але ви, гадаю, не маєте наміру виступати з такими заявами?
— Звичайно, ні…
— От бачите…
— Боб, не треба нічого готувати заздалегідь… Їй-богу…
Годфрі знизав плечима.
— Дивіться… Я не можу не бути агресивним, Дім. Я живу тут, ви — там. Я мушу бути агресивним, щоб мені повірила наша аудиторія. Інакше люди подумають, що мене перекупили, і шоу не вдасться. Всі підуть із залу, тим паче завтра п’ятниця, уїк-енд, люди виїжджають за місто й на море. Я мушу спочатку наскакувати, допитувати, а ви повинні відповідати мені так, щоб це було цікаво тим, хто в залі.
— Я постараюсь.
— Дивіться, я все-таки не відмовлявся б від режисури… Тепер повернімося до проблеми контролю над аудиторією… Я розіслав чотириста запрошень. У театрі триста сорок місць; надійшло триста відповідей, в яких підтверджується прийом запрошень. Ось список, перегляньте…
Степанов глянув на сторінки: директори фірм, Бі-бі-сі, «Свобода», редакції газет, інститути по дослідженню контролю кон’юнктури, політики, «радянологи», інститути громадської думки, група «Північ — Південь», асоціація художників «Магнум»…