Аукціон
Шрифт:
— А чим ви займалися в Росії? — спитав Фол, добре знаючи (Джільберт навів довідку), що Гадилін був одним з наймолодших членів Спілки письменників; спочатку опрацьовував комсомольську тему, спробував себе в жанрі детективу, присвятивши одну з повістей роботі радянської контррозвідки, потім переключився на історичні романи про революціонерів; у сорок років він знову спробував писати про комсомольців — явно шукав ринок, хотів ухопити бога за бороду, але марно, критика була байдужа до нього, читачі не помічали; поїхав на Захід, запропонував
Гадилін відхилився на спинку стільця, давши змогу офіціантові накривати на стіл, і, ситно засміявшись, відповів:
— У Росії я займався письменництвом. Тільки там мої книжки видавали більшими тиражами, ніж тут.
Фол умисне не вхопив той «кінчик», який кинув йому Гадилін, згадавши про тиражі своїх книжок; мабуть, думав борзописець, американець (люди практичні) зацікавиться кількістю виданих книжок, назвами, видавцем, перекладачами; такий діалог мав зрівняти їх, але саме цього Фол хотів уникнути.
Ще працюючи в Центральному розвідувальному управлінні, він стикався з людьми гадилінського кшталту; майже всі вони передвіщали близький крах Кремля і заявляли, що готують викриття століття — нову книжку, яка потрясе росіян, спонукає їх до активних дій проти чекістського терору.
Спочатку це впливало, особливо на молодих співробітників; проте згодом ентузіазм заступало гірке розчарування, що таїло в собі здебільшого два виходи: одні взагалі пропонували припинити ідеологічну роботу на Росію як безперспективну, другі наполягали вдатися до ще жорстокіших методів боротьби; час білих рукавичок скінчився; настала пора закручувати гайки.
Як завжди, керівництво стояло над сутичкою, підтримуючи обидві точки зору; тому, вважав Фол, справа й не зрушилася з мертвої точки. «Хочу позиції, — сказав він своєму шефові, переходячи до страхової фірми, — будь-якої, але позиції, сформульованої надовго й безкомпромісно. В «російську таємницю» я не вірю, просто ми погано працюємо, не можемо намацати больової точки, не уявної, а справжньої».
— Скажіть, містер Гадилін, вам щось говорить ім’я російського письменника Степанова? — спитав Фол.
Гадилін скептично посміхнувся:
— Письменник?
— Так, — Фол знову закурив. — За нашими відомостями, його дуже широко читають.
— Там усіх фироко читають.
— Така дурна нація? — здивувався Фол.
— Ні, чому ж? Просто людей позбавили літератури. У них голод на книжку.
Фол поцікавився:
— Толстой і Достоєвський теж заборонені для читання?
Пат усміхнулась, очі зразу стали лагідніші; Гадилін насупився.
— Фо він таке? — спитав він своїм ситним голосом (замість «ч», «ш», «щ» і «ж» говорив «ф»).
— Перекласти? — запитала Пат.
— Я до вас звертаюсь.
— Але я знаю його так само, як
— Спитайте його, чим викликаний мій політ до Лондона, — такий спішний.
Фол, вислухавши Пат, відповів:
— Я поясню вам. Але спочатку мені хочеться зрозуміти ваші пропозиції. І тому я ще раз запитую вас, що ви знаєте про Степанова.
Гадилін засміявся.
— Графоман і мільйонер.
— По-російськи ці два поняття неоднозначні, містер Гадилін, та і в нашій країні до мільйонерів поки що ставляться добре — дурень мільйон не заробить. У чому полягає графоманство Степанова?
Гадилін знизав плечима.
— По-моєму, це твердження не потребує розфифровки.
— Тут — потребує, — суворо заперечив Фол. — Графоман, мені здається, звучить як образа. Хіба не так?
— Щодо Степанова це звучить як звичайна констатація факту. Кадровий офіцер КДБ, пифе фпигунські романи, лиже руки хазяям…
Пат переклала «цілує», смисл міняється, як би їй підказати, що завтра треба бути дуже точною при перекладі.
— Скажіть, а з погляду права, — вів далі Фол, — фраза «лизати руки хазяям» може вважатися як образа особи?
Нехай ображається, — обізвався Гадилін. — Це мене не обходить.
— І все-таки, чому в нього є читач?
— У липогонів, які пишуть розложисту клюкву, завжди є фитафі.
Пат вийняла маленький словничок, попросила Гадиліна ще раз повторити фразу; бідолашненька, подумав Фол, вона не знайде там ні «розложистої клюкви», ні «липи», яку мав на увазі борзописець.
Вона й справді переклала «клюкву» як «ягоду», а «липу» як «дерево».
«Цей недолугий геній завтра може виглядати психом, коли під час шоу Пат перекладе його слова про Степанова, як про автора «ягід» і «лип»; російський Дарвін, ото сміху буде. Дуже важливо, — подумав Фол, — точне розуміння мови! Скільки трагедій може статися через неправильно перекладені слова».
— Містер Гадилін, дозвольте мені пояснити вам ситуацію…
— Дафно пора, — сказав той.
— Перекладати? — спитала Пат.
— Мофете.
Пат сказала:
— Містер Гадилін давно жде цього.
Фол кивнув, подумав, що в принципі йому самому треба було б перекладати завтра Гадиліна, дівчина не справиться; бідолашна, вона зовсім не відчуває мови, їм утовкмачують у голову граматику, а кому вона потрібна, краще б неграмотно, зате зрозуміло.
— Отож, — так само монотонно сказав Фол, — завтра в театрі Степанов братиме участь у шоу…
Гадилін вислухав переклад, хмикнув:
— Хіба, він уфе почав співати?
«Все-таки жахливо, що ці росіяни не вміють у нас адаптуватися, — подумав Фол. — Прожити сім років на Заході й досі не знати, що в шоу у нас беруть участь конгресмени, публіцисти й директори банків. А може, це при-’ родне відштовхування: він виховувався в Радянській Росії, він хоче, сам того не розуміючи, щоб тут усе було подібним до того, до чого він звик. Ні, воістину, вони дивні люди: немає жодної такої склочної еміграції, як російська! Кожен сам собі Толстой, всі інші — нікчеми й графомани, нещасна нація».