Авантюрні кандибобери або тріо наступає

Еременко Оксана Георгиевна

Це… коза! – радісно скрикнула я.

Дівчатка з полегшенням зітхнули. Серце колотилось, як ненормальне. Руки потерпли й побілили від пережитих емоцій, а дурна Галка скакала до нас, намагаючись буцнути лобищем.

Ми із вереском кинулись на вулицю, чим мало не до смерті налякали бабусю Віру.

Та й що там, дітки, цікавенького? – поцікавилась

вона, зав`язуючи хустку, що сунулася з голови.

Та там… - почала Вікушка, але Зірка не дала їй договорити. Вона вдарила подругу безрогим (на щастя) лобом у бік, і та сторч полетіла в яму, біля якої стояла.

Мені аж темно у очах стало. Я кинулась до краю ями. На превелику радість, та виявилась неглибокою, всього метри півтора. Та біда у тому, що із неї ніяк було вибратися – ні драбини, ані сходин ми не знайшли. Проте Вікушка не впала у відчай, а голосно скрикнула:

Я мавпа, бо я народилася у рік Мавпи! – і спритно вискочила нагору.

Ми й роти роззявили, після чого зайшлися нестримним реготом.

Сутеніло. Сонце майже повністю зникло за обрієм. Випала роса, тому кози ліниво тупцювали по траві й відкушували тоненькі гілочки дерев. Бабуся розклала на бетонних плитах вечерю – чорний хліб, смажені яйця, домашню копчену ковбасу та узвар. Лише тепер я відчула, як зголодніла. Ми повільно смакуємо підвечірок та насолоджуємось останніми теплими літніми вечорами. Листя ще зелене, але вже якесь… не таке, як буває навесні. Воно трохи зжухло, багато листочків пожовкли та осипалися. Осінь дихає у скроню, її присутність вже відчувається у всьому. Ночі стали холодними, частіше йшли дощі. Скоро потрібно до школи. Куська піде в перший клас. Як швидко летить час! А куди він летить? Невідомо… І що там, попереду?..

ЕПІЛОГ

На небі засвітилися перші зірочки. Поряд, у полі, сумно позіхнула перепілка. Перегукуються цвіркуни й цикади. Шумить колосся. Внизу у хатах замерехтіли вогники. Гавкають собаки, протяжно кличуть

хазяйку теплі великі корови. Ми дивимось на це все, і якось так щемно стає на душі. Вулиця, поле, вечір – усе таке рідне, близьке серцю. Як не хочеться, щоби літо закінчувалось, щоб Вікушка їхала додому, в Миколаїв, щоб починалося навчання.

Але у нас є спогади. Багато спогадів, заради яких варто жити.

Я кажу й продовжую говорити – а які спогади у теперішнього покоління? І зараз я хочу звернутися до тебе, любий читачу. А що ти розповіси своїм дітям? Про що напишеш книжку? Якщо ти не маєш що відповісти на це запитання, то варто щось змінити у своєму житті. Вимкнути планшет, запхнути у кишеню телефон – й на вулицю гратися! Гуляти в піжмурки, будувати хатинки з старих соняшників, милуватися природою. Якщо немає зовсім родичів у селі, то хоча б просто збиратися із друзями увечері на лавочці в дворі, влаштовувати ті ж «концерти». Тільки не такі масштабні.

Люби природу, читачу, цінуй швидкоплинне дитинство, адже час промайне в одну мить, і навіть не буде, що згадати потім.

Якщо не знаєш, чим зайнятись – згадай наші пригоди й подумай, а чи були тоді телефони та комп`ютери? Ми завжди придумували щось своє. Усі історії, описані в цій книзі, є правдивими, можливо, лише трохи прикрашеними. І це лише маленька частинка наших спогадів, нашого дитинства. Інакше не вистачило б паперу розповісти всі наші пригоди.

На момент написання книги мені двадцять два роки. Я закінчила університет та працюю.

Моїй сестрі Вікторії – вісімнадцять. Оце маленьке психічне «янголятко» навчається – лише вдумайтесь – на психолога! Проте характер не змінився анітрохи.

Подруга також закінчила університет та живе в Миколаєві.

За дорослими клопотами ми бачимось дуже рідко. Але наша дружба лише міцніє, і я сподіваюсь, що міцнішатиме далі, адже у нас є головне – наші спільні СПОГАДИ…