Автограф для слідчого

Самбук Ростислав Феодосьевич

Поклавши трубку, задумався. Розмова з Коржем чимось не задовольнила його, нараз полковник збаг­нув, чим саме: Корж наче намагався бути об’єктив­ним, але не міг приховати антипатії до Пуда й натис­кав на його злочинне минуле. Хоча, якщо стати на його точку зору, справді не залишишся байдужим: по-звірячому вбивають твого товариша по роботі, тут не до сентиментів, а Пуд тільки-тільки вийшов з ко­лонії.

Козюренко зиркнув на двері, уявив, як стояв там Корж, — заклавши кінчики пальців до модних ки­шень і картинно схрестивши ноги. Певно, йому просто не сподобалося

піжонство Коржа. Що ж, зрештою, кожен носить такі штани, які йому подобаються, і це не привід для антипатії.

Секретарка доповіла, що з’явився Булгаков, і Козюренко одразу прийняв його. Полковник не мав особливих ілюзій відносно розмови з Булгаковим: той мало не місяць був у відрядженні, Галати фактично не знав, а операція з норковими шкурками готувалася не один день — щодо цього в Козюренка не було нія­ких сумнівів.

Справді, розмова з Булгаковим не дала нічого но­вого: на всі запитання той відповідав здебільше одно­складовим “ні”, і полковник швидко відпустив його.

Михайло Григорович Пуд підійшов до стільця видрібцем, не сів, фактично лише торкнувся його краєчка одною сідницею, сплів пальці на животі й подивився на Шульгу улесливо.

— Викликали, громадянине начальник? — запи­тав, зазирнувши Шульзі у вічі і всміхнувшись. Ма­йорові видалося, що за солодкою посмішкою хова­ється якщо не занепокоєння, то принаймні якесь збудження.

— Ви можете називати мене товаришем майо­ром, — відповів Шульга, не зводячи очей з Пудового обличчя й намагаючись проникнути за машкару улесливості. — Ми викликали вас як свідка і сподіває­мось, що ви допоможете нам з’ясувати деякі обста­вини.

Зморшки на обличчі Пуда аж розтяглися од за­побігливої посмішки. Реготнув коротко і одповів:

— Якось вже звик, громадянине… вибачте, това­ришу майор. Мабуть, знаєте, з колонії я недавно.

— Звичайно, знаємо, Михайле Григоровичу.

— Хе… хе… — На якусь невловиму мить посмішка зникла з його обличчя, зиркнув холодно й жорстко, а може, це лише здалося майорові, бо вів далі так само вкрадливо: — І думаєте — ото вбили Галату, то Пуд причетний?.. Бо Пуд злочинець, з колонії і все може… — Він потер руки, буцімто ця думка принесла йому насолоду.

Пуд відбував покарання недалеко від міста, і Шульга встиг ознайомитися з характеристикою, складеною на нього в колонії, навіть переговорив по телефону з капітаном-вихователем. Тепер його ціка­вили деякі аспекти, пов’язані з перебуванням Пуда в колонії, і той дав йому непоганий привід для почат­ку розмови.

— Та киньте ви, Михайле Григоровичу, — мовив розважливо, — ви ж не злодій-рецидивіст, ну, трапи­лась неприємність у житті, а я щось не зустрічав та­ких, котрі б горіли бажанням повернутися до колонії.

— Ні… ні… — аж замахав руками Пуд. — Ви зов­сім вірно зволили висловитися, і тільки дурень може сам собі відрубати голову.

Шульга благодушно посміхнувся.

— Кажуть, товариство там у вас було непогане. Люди освічені, з життєвим досвідом. — Мав інфор­ма­цію, що в колонії Пуд виконував обов’язки чи то хлопчика на побігеньках, чи то

ад’ютанта засуджено­го за розтрату директора бази Івана Івановича Ребрикова, який вийшов на волю за півроку до звільнення Пуда. — Коли бачили Ребрикова востаннє? — запитав раптово.

— Ну що ви! — аж обурився Пуд. — Я від того життя науку маю, і Ребриков для мене не компанія.

Шульга подумав, що Пуд уже зустрічався з Ребриковим на волі. Якщо б не бачилися, так би й відповів, що востаннє розмовляв з Ребриковим у колонії. Але його здогадки, як кажуть, до протоколу не підшиєш…

— Маєте відомості, де зараз живе Ребриков? — запитав.

Пуд подивився на нього уважно. Певно, зважував, що може бути відомо цьому настирному майору, й бо­явся заплутатися. Зітхнув і мовив жалібно:

— Заходив до мене Ребриков. З місяць тому. Ви­пили з ним півлітрушечку, переночував він у мене. Чи вже не можна переночувати? — запитав визивно.

— Чому не можна? А що Ребрикову було потріб­но від вас?

— Та нічого. Погомоніли, випили…

— Не такий він чоловік, щоб ляси точити. Й го­рілку просто так не питиме.

— Але ж ми разом сиділи в колонії. Давні знайо­мі, є що згадати.

— Ох, Пуде, не ходіть околясом!

— Чесно я, їй-бо, чесно! — Очі в Пуда аж округ­лилися, він притиснув сплетені пальці до серця й ди­вився на Шульгу віддано.

— І транспорт Ребрикову не був потрібний? — почав навмання майор.

Брови в Пуда ворухнулися на якусь невловиму мить, та це не пройшло повз увагу Шульги.

— Коли і що возили Ребрикову? — запитав різко.

— Я-я!.. Возив! — аж захлинувся від обурення Пуд.

— Не я ж… Отже, ви твердите, і ми внесемо це до протоколу, що ніколи нічого не возили громадянину Ребрикову. Так?

— Чому ніколи й нічого? — позадкував Пуд. — Того разу справді нічого не було. Але Ребриков про­сив мене — і чи міг я відмовити йому? — перевезти якесь барахло. У вільний від роботи час.

— На державній машині?

— В обідню перерву.

— Що возили? Коли?

— Місяць тому, у травні. Чекайте, коли ж це? Дванадцятого чи тринадцятого травня, точно — тринадцятого. Я ще подумав — чортова дюжина.

— Що возили?

— Я ж кажу: барахло. На дачу просив підкину­ти. Дача за містом, недалеко, у Тарасівці. Різні до­машні речі везли.

— З Підвальної вулиці до Тарасівки? — уточнив Шульга, адресу Ребрикова йому повідомили відразу.

— Так, так, з Підвальної, — заметушився Пуд. — На третьому поверсі мешкає, я ще валізи допомагав спускати.

— І важкі були валізи?

— Не дуже. Шмутки різні в них. Ребриков казав: жінчині та тещині речі.

— Адресу дачі в Тарасівці пам’ятаєте?

— Аякже. В центрі селища, за магазином.

— І після того не бачилися з Ребриковим?

— Ні, не бачився.

— Але ж розмовляли по телефону.

— У мене ж телефону дома нема.

— А на роботу він не дзвонив?

Пуд замахав руками: певно, знав, що тут майоро­ві буде важко щось довести.

— У роз’їздах я, хто ж дзвонитиме?