Автограф для слідчого

Самбук Ростислав Феодосьевич

— Сидів. Правда, спиною до мене. Обличчя не бачив, але сіру куртку й чорний комір добре-таки пам’я­таю.

— Ви хоч ключі від машини забрали з собою?

— Аякже.

— О котрій годині приїхали тоді на студію?

— Пів на дванадцяту.

— Коли виявили зникнення машини?

— Близько першої.

— І це не стурбувало вас?

— Та гадав, що асистент взяв. Він їздив іноді.

— Ну й ну, — мовив Козюренко. — Головотяпство, ось як це називається.

З машини вислизнула Запорожцева. Поправила

зачіску, осміхнулася Козюренкові. Полковник підкли­кав її.

— Щось є, Людмило Костянтинівно?

— Машину акуратно виметено й вичищено. Та ку­ди вони дінуться? Ящики з хутром стояли в про­ході, терлися об сидіння й залишили на них фарбу. Я зібрала залишки фарби, дамо на аналіз, але й без нього, гадаю, не помиляюся.

— Подивіться ще в кабіні. Може, відбитки пальців чи ще якийсь слід?

Запорожцева кивнула й полізла до кабіни, а Козюренко підкликав шофера.

— Раніше бачили отого хлопця в сірій куртці? — запитав.

— Не можу твердити.

— І все ж він не раз бував біля студії,— впевнено мовив полковник.

— Можливо, але я не помічав.

Обстеживши кабіну, Запорожцева зібрала зразки грунту а коліс, сфотографувала машину. Взяла від­битки пальців у шофера, щоб звірити з тими, які зна­йшла в кабіні.

Червневий день довгий, та, коли вони виїжджали з подвір’я автоінспекції, вже смеркало.

Вранці подзвонили з Ялти й повідомили, що Іван Гаврилович Байдачний, наскільки вдалося встановити працівникам міліції, пробув там лише добу, влашту­вав сім’ю у знайомих, а сам вилетів до Ростова-на-Дону.

— Ростов — місто велике, — сумно посміхнувся Козюренко. — І все ж, Якове Павловичу, Байдачного треба знайти. Вилітайте, а я подзвоню, щоб вас там зустріли.

Переговоривши з працівниками Ростовського кар­ного розшуку, Козюренко поїхав на квартиру Галати. Відчинила йому жовтолиця, з червоними очима жін­ка. Зиркнула на Козюренка неприязно і, не відповів­ши на привітання, гойднула головою, запрошуючи увійти.

Галати займали окрему однокімнатну квартиру в новозбудованому будинку. Видно, жили скромно, меблі — мішанина різних стилів: ліжко з нікельова­ними кульками й нове зручне крісло. В кутку старень­кий телевізор “Рекорд”, а на ньому гіпсова статуетка балерини.

Жінка запросила Козюренка сісти в крісло, а сама примостилася на ліжку, прихилившись плечем до спинки. Полковникові здалося: якщо б не прихилилася, не втрималася б і впала. Дивилася на Козюренка згаслим поглядом, і полковник подумав, що його сло­ва не доходять до жінки, затнувся й повторив, а вона кивнула на ознаку того, що зрозуміла його.

— Сподіваємось на вашу допомогу, шановна Маріє Петрівно, бо мусимо знайти вбивць вашого чоловіка і, безумовно, знайдемо. Ми глибоко співчуваємо вам і впевнені, що ви жінка мужня і знайдете сили, щоб відповісти на деякі мої запитання.

Жінка кивнула, і якийсь

вогник майнув у її очах.

— Вони розтрощили Іванові голову… — сказала ледь чутно. — Падлюки! — вигукнула раптом. — І ку­ди ви дивитесь, міліція називається!

Козюренко знав, що в таких випадках марні ви­правдання і логічні доводи — просто треба, щоб згас спалах емоцій і людина заспокоїлась.

— Ми затримаємо вбивць вашого чоловіка, — мо­вив якомога переконливіше, — і мені чомусь здається, що один з них досить добре знав Івана Васильовича. Чоловік не розповідав вам про своїх нових знайомих?

Жінка скривилася, наче хотіла заплакати, та від­повіла досить спокійно:

— Недавно він на швейній, і там усі нові знайомі. Тільки почав працювати.

— А поза фабрикою?

Жінка безнадійно махнула рукою.

— П’яничка якийсь з’явився… У пивній здибали­ся. Еге ж бо, хто з порядних людей вештається по пивних?

— Розкажіть про цього п’яничку. Давно вони по­знайомилися?

— Тижнів зо два. Іван прийшов напідпитку й ка­же: гарну людину зустрів, компанійську. Пляшку розпили й погомоніли.

— Де познайомилися?

— У шашличній біля ресторану “Зозуля”. Іван ще казав, що не витратив жодної копійки, пляшку, мовляв, Семен замовив.

— А прізвище, по батькові?

— Семен, і все… Казав — директор магазину.

— Якого?

— Я так зрозуміла, що промтоварного. Але пору­читися не можу.

— Потім ще зустрічалися?

— Еге ж бо, зустрічалися. Знову мій з’явився назюзюканий. Я до нього: май, чоловіче, совість! А він мені: Семен — це людина! Шапку ондатрову обіцяв дістати, хто ще мені дістане? Я й подумала: еге ж бо, справді порядна людина, на товкучці за шапку ого скільки здеруть, а Іван давно про неї мріяв.

— Шапку обіцяв? — заворушився у кріслі Козюренко. — А не казав, звідки у нього шапки? Може, працює там, де їх роблять?

— То в магазині ж він! — сердито знизала плечи­ма жінка. — Я ж казала — директором, а там рука руку миє, для них шапку дістати, еге ж бо — тьху!

— Семен не казав, де живе? Що-небудь про свою сім’ю?

— Цікавилась я, та що з Івана витягнеш, коли п’яний? У чоловіків по п’янці яка розмова? Ти мене поважаєш?..

— Згадайте, Маріє Петрівно, що ще казав ваш чо­ловік про Семена?

Жінка замислилась.

— Щось про Святошине мовилося… Чи то їхав туди той Семен, до знайомих, чи живе там. Еге ж бо, не можу твердити.

— А зовнішність Семена чоловік не описував?

— Та з нього, коли тверезий, слово важко витяг­нути.

— А коли приходив напідпитку?

— Ні, не казав, я б запам’ятала.

— А в той день… коли це сталося, не згадував Семена?

— Ні. А ви вважаєте, що це він?

— Нічого поки що я не вважаю. Та все може бути, і, якщо пригадаєте щось, подзвоніть мені.