Автограф для слідчого

Самбук Ростислав Феодосьевич

— Ого! — вигукнув Дрогайцев.

— Так, у вас, Олександре Степановичу, губа не з лопуцька! — Козюренко почав повільно рахувати діаманти.

Дружина Дрогайцева мовила із захопленням:

— І де це люди беруть їх?

— Вам краще знати! — огризнувся Левинський. Він сів на стілець у кутку кімнати, і Козюренко зро­бив знак оперативнику, щоб наглядав за ним. Сам розклав на краю столу папери: приготувався писати протокол про результати обшуку.

Усю ніч Шульга разом з дільничними інспектора­ми

виявляли усіх Федорів, які мешкали в районі дру­гої просіки. Зрештою зупинилися на трьох, які хоч трохи нагадували рудого.

Перед світанком до райвідділу міліції приїхав Ко­зюренко. Чисто виголений, без найменших ознак уто­ми. Шульга догадувався, що Роман Панасович щойно поголився в своєму кабінеті, — мав там кип’ятильник і все, що потрібно для гоління, аж до одеколону і пуд­ри включно. Не визнавав електробритв і полюбляв імпортні леза “Суперсільвер”, журився, коли не міг дістати їх. Товариші знали про цю маленьку слабкість слідчого з особливо важливих справ і, перебуваючи за кордоном, вважали за обов’язок привезти Козюренкові хоча б пачечку таких лез.

Шульзі було відомо: Роман Панасович голиться незалежно від потреби, коли відчуває втому. Голиться повільно і, як казали товариші, з любов’ю, а після го­ління наче оновлюється — бадьорішає, молодішає. Ось і зараз — перейшов кімнату, де сиділи Шульга з пра­цівниками райвідділу, твердими кроками, міцно потис усім руки, кивнув Шульзі на його запитувальний по­гляд, і майор зрозумів — обшук у Левинського прове­дено успішно. Вислухав доповідь майора, посидів хви­лину мовчки, коротко запитав:

— Ваші пропозиції?

— Почнемо з першої просіки. — Майор назвав но­мер будинку. — Тут мешкає Федір Архипович Солонько. Майстер по ремонту годинників. Приблизно такого ж віку, що й Рудий. Схожий на нього — лисуватий блондин.

— Будинок власний? — поцікавився Козюренко.

— Так. Збудований одразу по війні. Далі: Федір Юрійович Гупач. Технік телевізійного ательє. Зовнішні дані такі ж, як у Рудого. Мешкає в Києві мало не десять років. Одружився з власницею будинку на тре­тій просіці Анастасією Власівною Кучеренко. Не п’є, не скандалить, одне слово — тихий чоловік.

Полковник нахилив голову на знак згоди, й Шульга вів далі: ,

— Третій: Федір Федорович Гусаков. Зовнішні дані також ніби сходяться. Шофер автотранспортного під­приємства зв’язку. Два роки тому позбавлений прав за управління транспортом у нетверезому стані. Але, кажуть, виправився. Мешкає на третій просіці в батьковому будинку разом із жінкою й двома дітьми.

Роман Панасович підійшов до вікна. Вже розвид­нілося, і перші сонячні промені пронизали ще тем­нувате нічне небо. Постояв, жадібно вдихаючи раніш­нє повітря. Наказав не обертаючись:

— Викликайте оперативну групу, майоре. — Обер­нувся, подивився

на дільничних, котрі не зводили з нього насторожених поглядів. — А ви, лейтенанти, поїдете з нами. Перевірте зброю, цей рудий Федір, либонь, стріляний горобець, і його голіруч не візьмеш. — Махнув рукою, відпускаючи, і дільничні одразу підвелися і рушили до дверей.

Шульга розмовляв по селектору з черговим по управлінню. Козюренко підійшов до нього, поклав руку на плече.

— Викликайте оперативників із собакою,— уточнив. — Посилену групу.

Шульга передав наказ і запитав у Романа Панасовича:

— Як з Левинським?

Козюренко розповів про результати обшуку.

— Поки що лише побічні докази, — резюмував. — Уся надія на Запорожцеву. Ми викликали її о другій кочі. Вивчає ощадкнижки, гроші — шукає відбитки пальців Левинського чи ще якісь докази. Бо інакше не доведеш, що тайник обладнав саме він. — Засму­чено покрутив головою. — Такі-от справи, дорогенький.

— Запорожцева доведе, — спокійно, але переконано мовив Шульга.

Вони посиділи мовчки, заглибившись кожен у свої думки. Козюренко, помітивши, як пом’якшали риси майорового обличчя, зрозумів, про кого думає Шульга, і непомітно зітхнув: знав характер Запорожцевої, пря­мо протилежний мало не янгольським рисам її облич­чя, і вирішив, що навряд чи Шульга дочекається колись взаємності. Потім подумав про незбагненність жіночого характеру і явну непослідовність вчинків у найрозумніших жінок, навіть у міліцейських капі­танів.

Що ж, не можна бути пророком, коли йдеться про таємниці жіночої душі.

Приїхали ще дві машини, і старший групи доповів Козюренкові про готовність до операції.

Рушили. Попереду Козюренкова чорна “Волга”, де розмістилися також Шульга і дільничні інспектори, позаду ще одна “Волга” і “газик” із службовою соба­кою.

Зупинилися за квартал від садиби Солонька. Ко­зюренко зняв пістолет з запобіжника, поклав до ки­шені штанів, постояв трохи, поки оперативники з допомогою дільничних обкладали садибу, і рушив до неї в супроводі старшого групи. Йшли повільно, роз­мовляючи про нові марки автомобілів, нічим не схожі на працівників розшуку, що виконували небезпечне завдання.

Садиба Солонька була відгороджена від вулиці легкою дротяною сіткою, за якою росли густо посаджені кущі шипшини. Між будинком і вулицею велика клумба з трояндами, виткі троянди облямовували вхід до веранди. На ганку перед верандою робив ранішню зарядку чоловік — рудий і лисуватий, схожий на Федора, що вечеряв учора з Левинським у “Зозулі”.

Зайшовши до садиби, Козюренко запитав у чоловіка:

— Ви не чули, де тут поруч здається кімната?

Той присів ще раз, повільно повернувся до хвіртки, мовив невдоволено: