Автограф для слідчого

Самбук Ростислав Феодосьевич

З того вечора минуло вже досить часу — Франца Ангеля під натиском громадськості стратили, мати встигла придбати на Женевському озері пансіонат і з головою поринула в справи, а Карл усе ще вагався, аж до того злощасного ранку, коли за сніданком роз­бив сервізну чашку. Тепер сумніви вже менше мучили його: він не успадкував від батька нічого, навіть прі­звища, а папірець з “трійкою” міг потрапити до рук будь-кому, та й взагалі, якщо навіть усі з “трійки” живі й удасться їх розшукати, чи захочуть вони на­звати дві свої цифри — адже їх, напевно, попередили, що ці цифри є таємницею

третього рейху.

Отже, справа з папірцем видавалася непевною, але, як не дивно, саме ця непевність вабила Карла, як ваблять сповнені тривог і небезпек дальні дороги.

Перше завдання, яке постало перед Карлом, поля­гало в тому, щоб визначити, хто такі Рудольф Зікс, Людвіг Пфердменгес і Йоахім Шліхтінг. Після роз­грому третього рейху минуло вже мало не двадцять років, і прізвища навіть відомих у ті часи бонз на­цистської партії і есесівської еліти вже почали стира­тися в пам’яті, на зміну їм прийшли нові — молодші й енергійніші; вже фон Тадден очолював неонацист­ський рух, а хто знав Таддена за часів фюрера? І хто знає тепер Рудольфа Зікса?

Звичайно, якщо б Карл не сидів у Швейцарії, а відвідував збіговиська колишніх есесівців десь у Дюссельдорфі чи Гессені, з нього лише посміялися б.

Хто знає Рудольфа Зікса?

А хто не знає групенфюрера СС Рудольфа Зікса, колишнього командира корпусу СС, потім одного з ке­рівних діячів головного управління імперської безпе­ки? За часів третього рейху кожна більш-менш сві­дома людина, називаючи перші два десятки з есесів­ської верхівки, неодмінно згадала б і Зікса.

Та Карл Хаген не відвідував есесівських з’їздів і пішов значно важчим шляхом — перекидав паки старих газет і журналів, досконало вивчив історію СС, ознайомився з багатьма судовими процесами над на­цистами у повоєнній Німеччині.

Зікса було затримано в англійській зоні окупації, його мали судити разом з іншими есесівськими гене­ралами, та він захворів — у пресі промайнуло пові­домлення, що лікарі визнали його психічнохворим. На цьому слід обривався, Карлові вдалося лише вста­новити, що молодший брат Рудольфа — Ганс-Юрген Зікс проживає в місті Загені, землі Верхній Рейн, і є власником досить великої і перспективної фірми готового одягу.

На ім’я Йоахіма Шліхтінга Карл натрапив лише раз: у зв’язку з реорганізацією одного з гамбурзьких концернів повідомлялося, що його директор Йоахім Шліхтінг подав у відставку, бо вирішив решту днів своїх провести в маєтку дружини під Ганновером.

І жодної згадки про Людвіга Пфердменгеса…

Фактів було, власне кажучи, мало. Карл розрахо­вував на більше, але ж могло трапитися, Що він одра­зу наштовхнувся б на повідомлення про смерть кого-небудь з “трійки”.

Карл подзвонив Гюнтеру Велленбергу і призначив йому побачення увечері в журналістському клубі.

Думка про Гюнтера з’явилася ще раніше, Карл розумів, що може трапитися всяке, і йому одному буде важко; у такій ризикованій справі підтримка чи порада друга просто необхідні — хто зна, а раптом доведеться розшукувати Людвіга Пфердменгеса аж у Південній Америці? Та й удвох веселіше, тим біль­ше з Гюнтером — старим другом, людиною надійною й розумною.

Гюнтера Велленберга

добре знали у швейцарських театральних колах, менше — глядачі, що Гюнтер пояснював закостенілістю обивателів, небажанням і невмінням піднестися до вершин модерного ми­стецтва.

Велленберг став засновником та ідейним керівни­ком нового експериментального театру — театру, який не мав ані грошей, ані приміщення і давав вистави по клубах та кав’ярнях. Трупа складалася переважно з молодих акторів, які працювали в солідних, з уста­леними традиціями колективах і збиралися після вистав, щоб ошелешити відвідувачів нічних клубів незвичайним видовищем.

Грали без декорацій, театральних аксесуарів. Гри­мувалися, намагаючись підкреслити все потворне, що є в людині, самі писали сцени й скетчі, іноді гострі, іноді з неясним соціальним забарвленням — копир­салися в темних закутках людської душі, вивертали, бруднили її, сміялися з любові й вірності, вважаючи себе мало не революціонерами, бо зло кидали в облич­чя респектабельній публіці, яка приходила на їхні нічні вистави, все, що думали про неї, з чималою до­мішкою цинізму.

Карлові подобалися пошуки Велленберга, хоча він часто й не поділяв погляди друга, був помірковані­шим. Іноді друзі лаялись, сварилися, однак не надов­го. Через день–другий знову сходилися, бо нудилися один без одного, кожен чимось доповнював іншого, навіть сварки й суперечки приносили обом задово­лення…

…Гюнтер сидів на своєму постійному місці — пра­воруч од виходу, пив каву й проглядав журнали. Він завжди вечорами пив багато кави. Карл дивувався, як може людина випити стільки й потім спати, але Гюнтер лише сміявся й пояснював, що все одно веде нічне існування, а до ранку, коли він лягає, ще далеко, та й узагалі кава не заважає йому міцно спати.

Карл підсів до Гюнтера, і той відклав журнали, глянувши запитально.

— Що трапилося? Мені здалося, ти був схвильо­ваний, коли дзвонив. Та й зараз почуваєшся не в своїй тарілці.

Отак завжди: Гюнтер був непоганим психологом і вмів зазирати другові в душу. Іноді це дратувало Карла, він давав відкоша Гюнтерові, навіть іронізував з його намагань одразу зрозуміти й оцінити людину, та не міг не віддати другові належного — Гюнтер усе ж знав людей, помічав їхні вразливі сторони і вмів спритно грати на людських слабкостях. Але на­віть менторський тон Гюнтера на цей раз не вразив Карла. Бо знав: сьогодні його верх, зараз він ошеле­шить Гюнтера, гратиме з ним, як захоче, і так буде принаймні у найближчому майбутньому.

Усвідомлення того, що він зможе облагодіяти дру­га, якось підносило Карла у власних очах, і він не відмовив собі у задоволенні хоч трохи поінтригувати Гюнтера.

— Маєш рацію, — відповів, — я і справді, можли­во, не в своїй тарілці. Але з насолодою побачу, як витягнеться твоя самовдоволена пика, коли почуєш, що скажу. Я, правда, ще не вирішив, чи варто відкри­вати цю таємницю, та коли ти гарно поводитимешся…

Гюнтер дивився недовірливо, але чи то блиск Карлових очей, чи його переконаність і схвильованість підтвердили, що каже чисту правду, і Гюнтер, відста­вивши чашку з кавою, нахилився до Карла.