Азіатський аероліт

Ковтун Іван

Аскольд прип’явся до високого берега і націлився кіноапаратом знімати перехід.

Найбільший «Болід» витягували тричі й тричі шальні струмені кидали його назад у водоворіт до скажених мертових товкунців.

Вчетверте, напруживши до болю мускули, ледве-ледве перетягли човен.

Взялися за другий.

Робітник ніяк не міг справитися зі стерном, човен крутило й кидало на всі боки. Враз професор скинув кожуха й нервово вигукнув:

– Слухайте, вилізайте, дайте я спробую!

Човен підтягли до берега. Горський сів на корму.

–

Тягніть!
– скомандував він і щосили наліг на стерно.

Човен хистко пішов до порога. Півчовна вже було на заловкові, як враз скаженюща течія хлюпнула на «Комету». Човен крутнуло, повернуло боком до течії, ще хвилина - і всі побачили, як блиснуло дно й Горський зник у водокруті.

Ніхто навіть не скрикнув. Помертвіли обличчя - всі бачили, як в страшних хвилях стрибав перевернутий човен, а згодом біля самого порогу виринула голова Горського.

Ще мить - і Марич, мабуть, кинувся б у воду. Але його схопив за руку Самборський і, пхнувши назад на берег, хутко почав скручувати в кільце линву. Скрутивши, розбігся й щосили, рвучким розмашистим рухом, як ласо, кинув у річку. Кінець кільця впав на голову Горського. Вчений підвів руки, схопив кінець, і знову на мить зник під водою.

– Тягніть!
– несамовито скрикнув Самборський.

Марич щосили вхопив линву й потяг до себе.

В цю мить почув, як хтось його гукає. Підвів голову і побачив на скелі Аскольда. Оператор, вимахуючи роздратовано руками, гукав:

– Товаришу Маричу, вбік, убік, я ж вас прошу! Кадр мені псуєте!

Марич, як загіпнотизований, одійшов у бік.

– Ось так!
– радо вигукнув Аскольд, і схопив ручку апарата. Крутив і радісно гукав до дядька, що тримаючись за линву, плів до берега.
– Дядю, дядю голову вище! Ось так! Ще трішечки! Ще! Дякую!

На березі професор здригнув, нервово засміявся. Марич здер з нього мокрий одяг і накинув доху. Професор мовчки вдячно потиснув руку, простяг долоню до чола, натрапив несподівано на окуляри. Знову нервово засміявся і здивовано промовив:

– Ви тільки погляньте, окуляри мої цілі! От оказія!

* *

*

Несподівано за скелястим горбом, де експедиція мала пристати до берега, виринули чорна пластата будівля і гостроверхий тунгуський чум. Горський підвівся, пильно поглянув уперед і здивовано знизав плечима.

– Дивно... біля самої ущелини... так далеко, - промовив він сам до себе й зараз же наказав правити човни до зимовника.

Звідти, мабуть, помітили човни, бо від чуму відокремились дві постаті й почали наближатися до берега.

Хазяї зимовника, - присадкуватий косоокий тунгус, з понівеченим віспою обличчям, у кудлатій подраній шапці, і росіянин, молодий парняга років двадцяти трьох, безвусий, з обвітреним бордовим обличчям, - здивовано дивились на незнайомих гостей, але охоче взялися витягувати човни. За роботою отак розбалакались і познайомились.

Тунгус, широко посміхаючись тонкими гострими губами, тикав собі пальцем у

груди, довго повторював одну фразу ламаною мовою:

– Аванька Лючетан, люче, Аванька Лючетан. Олень... мислівство...

Хлопець суворо пояснив:

– Тунгусом Лючетаном зовуть його. Живе з оленів та мисливства.

– А ти з ним живеш, чи як?
– здивовано й собі запитав Горський.

– Я вроді як син йому, - охоче, але суворо одповів парубок.
– Батько мій тут десь колись багатющу розсип золота знайшов, та попользуватися не встиг - ведмідь на полюванні його порішив, я тоді малюком був.

Парубок помовчавши, хитнув у бік тунгуса головою.

– Так він мене вроді як за дитину взяв.

– А як же з золотом?
– з усмішкою запитав Марич.

Хлопець повернувся до нього, недовірливо окинув зором і притишено буркнув:

– В секреті татко держав. Тепер я шукаю. А ви що, теж по золото?

– Е ні! Ми по камінь «небесний» їдемо. Чув може, на Великій Трясовинні впав?

Парубок насупив брови, повернувшись до тунгуса, проказав йому декілька незрозумілих слів. У того враз жахно розтулилися очі і він, сполохано озираючи всіх, вигукнув:

– Огда! Ой диво, диво! Тайгу валив, тайгу кінчав. Огда тайгу палив!

Горський з усмішкою поклав ліву руку на плече тунгусові, а правою вказав на ущелину, що тяглася чорною смугою геть на північ. Тунгус замовк.

– Слухай, Лючетане, знаєш тропу?

Тунгус, очевидно, не зрозумів слів професора і, безпорадно оглянувши всіх, повернув очі до свого приймака. Парубок переклав слова професора по-тунгуськи. Тоді Лючетан злякано замотав головою, а по тому, ніби подумав трохи, стих і після павзи знову повернув голову до професора. Заговорив щось, швидко-швидко повторюючи фразу: «Джан-пуд мука. Джан-пуд мука».

Парубок переклав:

– Каже, аванька туди сам ходити боїться. Страшно, каже, але з вами піде, якщо дасте десять пудів муки.

Всі позирнули на Горського. Десять пудів муки у тайзі в цю пору - нечувана ціна! Горський, подумавши, відповів:

– Дамо, але прийдеться йти аж до факторії.

Парубок знову звернувся до тунгуса й переклав йому слова Горського. Лючетан радо закивав в знак згоди головою.

– А спитай його - шаманити вміє?
– попрохав з усмішкою Горський.

Хлопець переклав прохання і тунгус, ніяково посміхаючись, замотав головою.

– Ні, люче ні.

– А то перший раз довів мене провідник сюди, довів і хоч би крок далі, - звернувся до всіх професор.
– Прохав, прохав, не допомагає. А потім почав шаманити. Пошаманивши, підвівся і пророче проговорив: «Ідеш бає, ну, іди, іди. Там минеш Ділюшму, потім попадеш на Хушмо, по ній пройдеш Ухогитон і Ухогагіто, а там побачиш струмок Великої Трясовини. Я буду радий, коли мине тебе лихо!»

Професор замислився. Ніхто навіть не посміхнувся.

На ніч біля вогнища лишився вартувати Самборський та приймак тунгуса.