Азіатський аероліт
Шрифт:
Мешканці таборища, мабуть, знали, що сьогодні має прибути загін, бо зараз же під повіткою на хвої почали готувати обід. Подали величезного казана з борщем і сулію горілки. Кожному дісталося по шклянці пекучої рідини, й вона остаточно обезволила натруджене тіло, розмагнітила м’язи, нагнала сон. Неохоче доїли кашу й тут же покотом розляглися біля казанів.
Люр і Трудлер обідали в конторі. По обіді вони разом вийшли з хати - робітники вже хропли під повіткою.
Керівники загону постояли трохи, потім поглянули один на одного
Не дійшовши води, Трудлер зупинився й простяг руку до могутніх кедрів:
– Та він он сам!
Люр примружив очі, з зеленої стіни хащі ясно відокремилась постать - то завалькуватим кроком до них наближався парняга - приймак тунгуса Лючетана.
____________
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Ерґе навіжено шарпався в своєму кабінеті. Засліплений злістю, натикався на меблі, забуваючи, що в кутку, біля письмового стола, сидить урочисто спокійна Ґіна.
Яка нависна була йому тепер оця жінка! Що їй треба? Гадина! Злість переключалася зі стиснутих кулаків, линула вгору, до болі, як судорога, стискувала горлянку.
Ерґе боявся, що не стримає себе й кинеться до Ґіни з лайкою й кулаками.
Знав добре, що не сум розлуки примчав її сюди. Але й не це викликало злість і люту зненависть. Ні! Звідки довідалась вона про його справи, звідки така точна поінформованість? І саме в цей найвідповідальніший момент, коли все готове до рейду.
Сорокін! Звичайно, він, лише він міг розкрити таємницю. Мерзотник! Зрозуміло, чого це він так несподівано захворів і лишився на шхуні. «О, коли б ти був отут біля мене!» - ледве не скрикнув уголос Ерґе.
Ґіна ж, удавано спокійна, закинувши кокетно ногу за ногу, ніби десь у веселому затишному ресторані, мовчки слідкувала за своїм розлютованим чоловіком. Мляво брала журнали зі столу, хвилину розглядала заголовки, а потім знову підводила голову, так, ніби питала: «Дивно, ви й досі бігаєте? Годі, не варто, слово чести», і знову хилила голову до журналу.
Ерґе кінець-кінцем таки стримав себе. Втихомирив злість і покинув шарпатись з кутка в куток.
Заклавши руки в кишені, вже рівно підійшов до Ґіни, також, як і вона, запнув обличчя удавано спокійним виразом, ніби він тільки що побачив її.
Вирішив, що краще за все у цей момент одним шахом покласти грі край.
Зупинився коло ніг (аж торкнувся коліном носка закинутої ноги Ґіни) і рівно, зберігаючи байдужий вираз на обличчі, запитав:
– Ти все знаєш?
Ґіна відказала в тон також рівно й байдуже:
– Все.
– Абсолютно?
– Так.
Ерґе по цій відповіді одійшов геть од ніг, крутнувся на каблуках і закрокував з кутка в куток, сухо кидаючи на ходу короткі запитання. На кожне слово Ґіна відповідала також сухо й коротко.
– Це ж глупо...
– Навпаки...
– Звичайно, Сорокін?
– Він.
– Мерзотник...
– Ваша справа.
І знову за якусь хвилину
– Чого ж тебе потягло сюди?
– Нудьга.
Ерґе, не стримавши злости, скрикнув:
– Брехня!
Ґіна засміялася, підвелася й ніжно потяглася до нього.
– Любий мій, чистісінька правда.
Він грубо одкинув її руки й розлючено знову зашарпався по кімнаті.
– Кинь грати, це ж не мюзик-гол. До того ж, ти граєш препаскудно й неприродно.
Ерґе замовк на мить, чекаючи на відповідь, але Ґіна мовчала, схиливши голову до журналу. І ця удавана спокійність ще більше розлютила його, і він ледве стримував себе, щоб не висмикнути з її рук часопис.
– Слухай, - проговорив він, стискуючи кулаки, - з твого плану не вийде анічогісінько. Ми вилітаємо цими днями, а ти спокійнісінько повернешся собі до Сан-Франциско. Чу-єш?
Ґіна підвела голову, зблідла й, підкреслюючи слова, кинула в лице:
– Чую! Що ж, я полечу з тобою. А коли ти примусиш мене повернутись до Сан-Франциско, то того ж дня ввесь світ знатиме про твою авантуру. Чуєш?
Цього Ерґе не чекав, навіть не міг собі припустити. В нього безладно задьоргалися щоки, й він почув, як все тіло пройняло терпке, схоже на переляк, почуття. Ніби непомітно для самого себе опинився перед безоднею.
* *
*
На столі двічі спалахнули зелені лампочки й різко задзеленчав дзвоник: сигнал з радіокабіни.
Ерґе випростався, нічого не відповівши Ґіні, вибіг з кабінету.
Хапливо наклав рурки на вуха, почув знайомий шепіт, що відразу протверезив йому голову:
– Слухайте... слухайте... слухайте... Вгору... вгору... вгору...
Ерґе пополотнів - це був сигнал вилітати. Він щосили притиснув трубки до вух, не повіривши собі, але ні, рурки глухо й настирливо повторювали:
– Вгору... вгору... вгору...
Потім замовкли, але Ерґе ще довго сидів, не скидаючи навушників з голови.
А як підвівся, відчув потребу піти геть з будівлі, подалі, щоб на самоті заспокоїти себе й обміркувати кінець свого сміливого плану.
* *
*
До Алеутських островів надійшла весна. Давно одплили геть криги, й щодень дуже припікало сонце. Сьогодні Лощина Трьох Кряжів була цілком розкутана од уїдливого туману, й чорні скелясті горби гір здавалися не такими вже похмурими й непривітними.
Ерґе повертався з гір заспокоєний, з урівноваженими почуттями. Так добре себе почував, що сів на стрімкій скелі й, злігши на лікті, зібрався свідомо трішки помріяти (мав він таку ваду, правда, не полюбляв її).
Чого ж не помріяти трохи - дальші ходи боротьби накреслено, перевірено свідомо й спокійно, вузли, що так несподівано виникли сьогодні, чудесно розв’язані. Що ж, хай Ґіна їде, але все ж таки вона переоцінила свої сили, сподіваючись щось заподіяти його планові - дурниця!