Азіатський аероліт

Ковтун Іван

У наступ!

За вікном мрячіло сіре ленінградське небо й від вуличних ліхтарів випромінювалися косі мерехтливі веселки.

Професор знову потер руки й уголос промовив:

– У наступ!

Клавдія Марківна не спала, як чоловік зайшов до відпочивальні, він нахилився, поцілував у чоло, подумав трохи й тихо спитав:

– Клавуся, не пригадаєш, коли саме Віктор Миколайович виїхав до Америки?

– Місяць тому.

– Дякую. Ти завтра нагадай мені, щоб я листа написав, добре ?

* *

*

І скажуть

таке, що людина в сорок (з гаком) років не здатна бігати, метушитись і по-молодечому горіти!

Коли б усі петлі й кінці, якими професор Горський змережив останніми днями суворо-плановий Ленінград, зміряти й скласти докупи, вийшов би чималенький відтиночок, завдовжки не менш як у сотню кілометрів.

Усі установи вітали наміри дорогого Валентина Андрійовича, захоплено ахали, а коли він розповідав про таємничий «небесний камінь», ледве не ляскали в долоні, але, як тільки він починав натякати від імени Академії про кошти (що їх, на жаль, мовляв, не має Академія), всі на диво однодушно запобігливо ахали й казали: «ах, який жаль, що у наших кошторисах не передбачено цих сум».

Тричі скликала комісія експедичних досліджень збори. Говорили про негайність справи, про потребу експедиції, про світове наукове значення цієї справи й тричі, дійшовши до проклятого слова «гроші», президія безпорадно розводила руками, знизувала плечима й не знала, що ж їй робити.

Для вірної постановки справи, треба було провести складну й важку, в умовах місцевости, повітряну фотозйомку. Обов’язково треба зробити магнеометричні знимки, а як перевести на мову цифр, це значило: потрібні десятки тисяч карбованців. Без допомоги інших організацій Академія була безсила.

Бідолашний кошторис зрізали й безжально пошматували. Професор мовчав - він ішов на все. Згодився на мізерний мінімум, що визначав собою вісім тисяч, покладаючи в думці великі надії на прибутки від лекцій. Його втішали, що це, мовляв, хай буде лише почин, і на потім обіцяли золоті гори.

Але коли діло дійшло і до мінімума, виявилося, що Академія не може асигнувати й цих грошей. Тоді довелося звернутися до Раднаркому за спеціальною дотацією.

Професора Горського особисто було командировано до Столиці. Не гаючи часу, другого ж дня професор зібрався в дорогу.

Професор Горський прокинувся аж під Москвою - бадьорий після сну й відпочинку. Полежав трохи, заклавши руки за голову і, згадавши, що сьогодні доведеться бути в наркома, відчув як усередині приємно й боязно залоскотав знайомий у запалі холодок - швиденько почав одягатися.

Потяг мчав серед високої зеленої посадки, а коли траплялися прогалини, на мить викреслювався осінній тихий ландшафт.

Вагон м’яко погойдувався, поскрипували ресори, а колеса вистукували свій шаблонний і знайомий ритм.

Горський замовив чай. У купе, крім нього, нікого не було, отже - можна спокійно подумати на самоті.

Тихо розмішував чай, дивився у вікно й силкувався

уявити авдієнцію у наркома. «Кріпись, Горський, від цієї авдієнції залежить, принаймні зараз, - усе. Цікаво, з чим ти повернешся додому? Дуже цікаво!»

За вікном почали пролітати поодинокі будівлі, далі - частіше й частіше - професор впізнав околиці Москви.

Хапливо підвівся, звичайним рухом пригладив голову й почав лагодити речі. Поїзд, що розгонисто мчав на кінець, м’яко почав збивати хід й за кілька хвилин став під довгим дахом Жовтневого вокзалу.

Професор, примруживши очі від ясного й холоднуватого осіннього сонця, вийшов з вокзалу й перед тим, як покликати візника, зупинився на хвилину на сходах, посміхнувся до сонця, набрав у груди більше повітря й подумав: «Ну, рушаймо, професоре...»

* *

*

Кімнату застилав м’який килим - великий, на всю підлогу - єдина прикраса простого, без зайвих оздоб кабінета. Сірі строгі стіни були замережені безліччю діаграм і схем. Ліворуч, біля стіни, стояв довгий стіл, засланий червоним важким сукном, а навколо - рівним, строгим рядом - прості дубові стільці з високими спинками.

І аж в кінці, біля величезних вікон стояв на низьких лапках брунатний робочий стіл.

Нарком сидів згорблено по той бік столу, й було видно лише його русяву велику лобату голову й худі гострі плечі. Зачувши кроки, він повільним рухом підвів голову, й на професора глянуло зморене щоденною втомою, аж землисте, з руденькою борідкою й вусиками, лице. Карі жваві очі пильно оглянули Горського.

Професора в першу мить вразила колосальна портретна несхожість наркома. На портретах це був показний мужчина з мужнім, натхненним лицем. Зараз же за столом сиділа стомлена невеличка худорлява сіренька людина (сірий, не новий костюм підсилював це вражіння), звичайна й подібна до тисячі людей.

– Професор Горський?
– запитав тихо нарком і, не чекаючи відповіді, гостинно запросив рукою на тверде дубове крісло.
– Прошу сідати. Ви в справі Академії?

Професор мовчки вклонивсь і подав листа.

Нарком прочитав і знову підвів голову; несподівано лице йому заясніло, карі стомлені очі зацікавлено заіскрилися в чоловічках, і від цього лице прибрало привітного й товариського вигляду.

– Це в районі Підкаменної Тунгуски за Кежмою, якщо не помиляюся?
– невідомо чого зрадів нарком.

Професор здивовано поглянув на нього:

– Вам, здається, відомі ці місця?

– Занадто знайомі, професоре, занадто, - усміхався нарком.

Професор догадався й з щирою пошаною промовив:

– Каторга?

– Ви вгадали. О, професоре, це прекрасні й страшні місця - джунглі радянські. А от цікаво, ви певні, що знайдете щось?

– Буду сподіватися, що знайдемо...
– обережно відповів Горський.

Нарком несподівано одкинувся на спинку свого крісла й засміявся молодо, по-хлопчачому.