Біла сукня Попелюшки

Булычев Кир

— Ганс.

— От бачите.

Нарешті Марина посміхнулася. Одними губами.

— Врешті-решт, нічого в цьому немає дивовижного, — сказав Павлиш. — Тут кожен десятий з Далекого флоту.

— Тільки ті, хто затримався заради карнавалу.

— Їх немало.

— І ви до них не належите.

— Чому ж, Шерлоку Холмсе?

— Я відчуваю. Коли у тебе поганий настрій, починаєш відчувати чужі біди.

— Це не біда, — поправив Павлиш, — це дрібна неприємність. Я летів на Корону, і мені сказали на Землі, що мій

корабель стартує з Місяця після карнавалу, як і всі. А він відлетів. Тепер невідомо, як добиратися.

— Ви мали летіти на «Аристотелі»?

— Ви й про це знаєте?

— Єдиний корабель, який пішов у день карнавалу, — пояснила Марина. — Я теж до нього квапилася. І теж запізнилася.

— Там вас хтось… чекав? — От уже не думав Павлиш, що так засмутиться картинкою, що підказала уява: Марина біжить до трапа, біля якого розкриває їй обійми могутній капітан… чи штурман?

— Він міг би залишитися, — сказала Марина. — Ніхто б його не осудив. Він не хотів мене бачити. Він підняв корабель точно по графіку. Напевно, команда була невдоволена. Отже я винна в тому, що ви не потрапили на Корону.

— Боюся, що ви перебільшуєте. — Павлиш намагався побороти в собі атавістичні, негідні цивілізованої людини почуття.

— Я не здаюся вам фатальною жінкою?

— Ні в якому разі.

— І все-таки я злочинниця.

Павлиш погасив сигарету й поставив найбезглуздіше з можливих питань:

— Ви його любите?

— Сподіваюся, що й він мене теж любить, — відгукнулася Марина, — хоча зараз я почала сумніватися.

— Буває, — вимовив Павлиш порожнім голосом.

— Чому ви засмутилися? — запитала Марина. — Ви побачили мене вперше в житті десять хвилин тому і вже готові влаштувати мені сцену ревнощів. Безглуздо, правда?

— Безглуздо.

— Ви смішна людина. Зараз я зніму парик, і мана пропаде.

Але Попелюшка не встигла зняти парик.

— Ти що тут робиш? — театрально заволав римський патрицій у білій трагічній масці. — Це просто диво, що я пішов по сходах.

— Познайомтеся, — Павлиш піднявся, — мій старий друг Саліас. Він мене пригрів тут і навіть забезпечив карнавальним костюмом.

— Не я, а мої добрі медсестри, — поправив Саліас, простягаючи руку. — Я працюю ескулапом.

— Марина, — сказала дівчина.

— Мені ваше обличчя знайоме.

Марина повільно підняла руку й стягнула з голови білий кучерявий парик. Пряме коротке чорне волосся відразу перетворило її обличчя, але внесло в нього гармонію. Марина труснула головою.

— Ми з вами бачилися, докторе Саліасе, — нагадала вона. — І ви все знаєте.

— Парик вам іде, — промовив добрий, м’якотілий Саліас.

— Хочете сказати, що мене в ньому важче впізнати?

— Чи тактовно мені втручатися в чужі справи?

— Чудесно! — засміялася Марина. — Я вас заспокою. Моя пригода добігає кінця. До речі, ми вже давно розмовляємо з вашим другом,

але я про нього майже нічого не знаю. Крім того, що він смішна людина.

— Смішний? Я швидше сказав би, що він погано вихований, — явно зрадів зміні теми Саліас.

— Так, добре вихований гусар не видаватиме себе за прекрасного принца.

— Він навіть не гусар. Він просто доктор Слава Павлиш із Далекого флоту, судновий лікар, геній біології, що не відбувся, банальна особа.

— Я мала рацію, — кивнула Марина.

— Я з вами не сперечався, — вимовив Павлиш, відверто милуючись Мариною.

Саліас кашлянув.

— Вам треба йти, — сказала Марина.

— А ви?

— Мені пора. Б’є дванадцята.

— Я питаю серйозно, — наполягав Павлиш. — Хоча я розумію…

— Ви зовсім нічого не розумієте, — відрізала Марина. — Я постараюся прийти до естради, де оркестр, тільки спочатку візьму в кімнаті маску.

Марина підібрала поділ довгої білої сукні й побігла вниз по сходах. В іншій руці, як живе пухнасте звірятко, сіпався білий парик.

— Я чекатиму! — крикнув їй услід Павлиш. — Я вас знайду навіть в іншому вигляді, навіть біля плити в бідній хатинці.

Вона нічого не відповіла.

Саліас потягнув Павлиша за рукав.

— Послухай-но, — сказав Павлиш, коли вони пішли вгору, — ти справді з нею знайомий?

— Ні, не знайомий. Краще забудь про неї.

— Ще чого не вистачало! Вона заміжня?

— Ні.

— Ти так упевнено говориш про незнайому людину?

— Я старий, мудрий ворон.

— Але чому я маю про неї забути?

— Так краще. Зрозумій, ти зустрічаєш людину, тобі хочеться побачити його знову, але обставини складаються таким чином, що більше ти її ніколи не побачиш.

— Ти мене недооцінюєш.

— Можливо.

Вони вийшли в коридор. У нього вливався натовп із залу. Оркестр зустрічав карнавал нерівним ритмом модної пісеньки.

— Вона прийде до естради! — кивнув Павлиш.

— Можливо, — відповів Саліас.

Людський потік розтікався по широкому тунелю. Прожектори з різноколірними стеклами водили променями над натовпом, і тому створювалася ілюзія літнього вечора й відкритого простору. Важко було повірити, що події відбуваються на місяці, в тридцяти метрах під її мертвою поверхнею.

Хвилин через десять, вислизнувши від щебечучих медсестер, Павлиш пройшов до естради. Над його головою круглилися ніжки рояля, і він бачив, як черевик піаніста мірно натискає на педалі, немов керує старовинним автомобілем.

Марини Кім ніде не було. Не може ж бути, щоб вона обіцяла прийти тільки для того, щоб спекатися Павлиша.

Чорний чернець в низько насунутому капюшоні, підійшов до Павлиша.

— Ти не впізнав мене, Славо?

— Бауер! — вигукнув Павлиш. — Звичайно! Гліб Бауер. Ти що тут робиш, стара перечниця? І чи давно ти пішов зі світу?