Білий король детективу
Шрифт:
— Дякую. Я надзвичайно зворушений.
Чотири кроки вперед.
Стіна.
Заґратоване віконце.
Поворот.
Чотири кроки назад.
Двері. Наглядач з ключами. Надміру балакучий.
— Ви, містере Лі, мабуть, раніше ніколи не потрапляли до нас?
— Не мав щастя.
— Воно й видно. Сюди-туди бігаєте, а чого, питається? Вам треба по-хазяйському влаштовуватись — не на один день сюди прибули. Та й чого метушитись? Камера суха, чиста, затишна. В’язниці у нас переповнені, а вам, ніби знаменитому гангстерові, окрему камеру виділили. Тільки сидіти
— Дякую. Вельми зворушений. Радий сидіти у вашій розчудесній камері — сухій, чистій та затишній.
Чотири кроки вперед. Стіна. Заґратоване віконце. Поворот.
Чотири кроки назад. Стіна. Двері з вічком. Наглядач надміру балакучий.
— Не розумію тих, хто сюди потрапляє, — вголос обурюється наглядач. — Тільки переступлять поріг камери, зразу в паніку: ох, тюрма!.. Ну й що з того, що тюрма? Ніби тут не люди сидять? Та, зрештою, на волі гірше, як у тюрмі. Ні роботи, ні надії. Ось так.
Джо зупинився і з цікавістю подивився на наглядача.
— Чого ви на мене так дивитесь, містере? Я хоч і наглядач, а все одно обидва в тюрмі. І я не панікую, не бігаю сюди-туди.
Джо ще з більшою цікавістю став придивлятися до наглядача.
— Ви, містере, прибули сюди на кілька років, а я — сорок років тут відбув як один день. І — нічого. Живий-здоровий. І буду тут до самої смерті. І дякую долі, що вона допомогла мені колись потрапити сюди. Сухо, затишно, не дме, за шию не капає. І годують. І робота є. Є і буде. Що ще треба людині? А на волі? Ах, містере, містере! Про ту волю краще й не згадувати. Безробіття. Страшна дорожнеча. Інфляція. Бандитизм. Зневіра в завтрашньому дні. Ні, мене на таку волю не виманиш. Я вже років з двадцять, як за ворота тюрми не виходжу. І нічого. Та тим, хто в тюрмі, тільки заздрити треба! Жаль, що з місцями в тюрмах все тугіше й тугіше, не вистачає для всіх бажаючих!
Наглядач нарешті побажав містеру Лі “щасливо зоставатись”, вийшов з камери, зачинив за собою двері і клацнув замком.
І враз стало тихо і глухо.
Чотири кроки вперед. Стіна. Заґратоване віконце.
Поворот. Чотири кроки назад. Стіна. Двері з вічком.
І справді сухо, чисто, затишно і за шию не капає.
Як запевняє наглядач, “сам містер Кларнес потурбувався, щоб містеру Лі виділили окрему камеру”. Гм… Виділили. І ніяких віднині тривог і протиріч, що роздирають хвалену волю. То справді: чого ходити сюди-туди, сюди-туди?
Джо ліг на вузькі нари, заклав руки за голову.
— Нарешті я відпочину як слід, — сказав собі і миттєво заснув.
І приснилося йому, ніби прийшла до нього ДженнІ Стівенс і тихо, з болем у голосі запитала:
— Ти навіщо в мене стріляв, Джо?
І в світлих її очах була така печаль…
VII
Справа по звинуваченню приватного детектива Джорджа Лі в зумисному пошкодженні ілюзійного апарата “Привид Дженні” (так тепер називається винахід Едгара Стівенса) розслідувалась довго (звинувачений навідріз відмовлявся пояснити мотиви свого вчинку),і тільки в грудні Кримінальна служба нарешті поставила крапку.
Про дивний
Втрутився прокурор.
Х’юлетту Кларнесу довелося передати справу в суд.
— Хоч я і не зумію тебе порятувати, але моєї вини тут немає, — виправдовувався Кларнес, коли вони востаннє побачились. — Я зробив усе що міг.
Джо мовчав, дивлячись у простір повз інспектора.
— Коли б ти погодився, як я тобі пропонував, все звалити на твою психічну неврівноваженість, то справа закічнилась би, повір мені, зовсім по-іншому!
— Я завжди був психічно здоровий і таким залишаюся й зараз! — крикнув детектив. — Це ви звихнулися на мріях стати мільйонерами!
— Джо! — Кларнес спалахнув, але стримався. — Я раніше й подумати не міг, що ти зважишся на такий вчинок… Вихопити пістолет і всадити три кулі в ілюзійний апарат на очах у п’яти тисяч глядачів! Ну, знаєш!..
— Ти все одно не збагнеш. Кларнес забігав по кабінету.
— Що діється в світі! — вигукнув він, хапаючись за голову. — Джордж Лі, зразковий детектив — і раптом…
— Проклятий світ! — такою люттю вибухнув Джо, що інспектор від нього аж відсахнувся. — І ти… ти, Х’ю, вірно служиш неправді, злу і насильству! Служиш гнилому світу гендлярства!
— Ще одне слово, — з крижаною стриманістю процідив інспектор, — і я повірю, що ти справді зв’язаний з підривними елементами лівих сил!
— Вір! Якщо мій друг заради наживи розтоптав власну порядність і продав чужий винахід, то мені все одно.
Хотів було ще щось додати, але махнув рукою і вийшов.
— Тобі ніколи не зрозуміти мене! — кричав йому вслід інспектор. — Бо ти не такий, як усі! Іноді мені починає здаватись, що ти виріс не в нашому світі, що ти… ти не наш!
VIII
Рік уже кінчався, а в міському суді вгиналися полиці від різних, здебільшого дрібних справ, і суддя Томас Мак-Тейлор, аби впоратись до Нового року, вів процеси із спринтерською швидкістю (за день — сто і більше справ). Незважаючи на таку швидкість, суддя встигав ще й дивитись телепередачі — в залі суду одна телестіна працювала без перерви.
Коли надійшла черга Джорджа Лі, разом з ним до зали суду завели іще трьох звинувачених: кишенькового злодія, якогось нудьгуючого лікаря з темними вусиками і веселого бродягу в смугастому вбранні.