Багряні жнива Української революції
Шрифт:
Після поразки Визвольних змагань повернувся в м. Виноград-Лісний (повіт Товмач, Східна Галичина), де жив батько. А 1923 року поступив до Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина). Збереглася його студентська робота «Хиби в будові української роботи», написана 27 травня 1923 року. Ось уривки з неї: «Період будови нашої держави — це безнастанна боротьба своїх зі своїми… Ми самі робили себе «гряззю Москви, варшавським сміттям»… Хто ж руйнував нашу любу Україну, як не власні діти… Переворот за переворотом, боротьба партій, які творилися, немов гриби по дощеві… Населення було отруєне демагогічними революційними кличами. Соціалістичний уряд
Диплом інженера-лісівника Іван Левицький захистив 4 липня 1927 року. Повернувшись додому, роботи не знайшов. Тож вимушений був 15 жовтня 1928 р. подати заяву ще й на агрономічний відділ УГА, в надії здобути професію, на яку був попит на його Батьківщині. Прохання це не задовольнили.
От і все, що я виявив про життя захисника Вітчизни, свідомого українця Івана Левицького.
92. Канівський козак Павло Гарячий
Оборонець нашої Батьківщини сотник Армії УНР Павло Гарячий (Горячий) не один раз заглядав в обличчя смерті. І не раз щасливо розминався з нею. Про один із найдраматичніших моментів його життя я і хочу розповісти. Але спершу — трохи біографічних даних.
Народився він 3 січня 1893 р. в с. Буда-Горобіївська Канівського повіту Київської губернії в родині Павла Лазаровича і Явдохи Пилипівни Гарячих (у дівоцтві Гончаренко). 1911 року закінчив чотирикласну Канівську міську школу, потім допомагав батькові по господарству. Як вибухнула Світова війна, Павла одразу мобілізували до російської армії. Служив у 1-й мортирній запасній батареї. 1 жовтня 1916 року закінчив 3-тю Київську школу прапорщиків. Лише наприкінці 1917-го канівського козака було вислано на фронт захищати Росію — до Проскурівського кордонного полку.
Павлові поталанило: кров за Росію він не проливав — армійські частини вже не воювали, а мітингували, російська армія розвалювалася на очах. Активно творилися українські частини. В одній із них Павло Гарячий служив уже від січня 1918 р. — був сотником 1-ї сотні 1-го Гайдамацького кінного партизанського куреня імені отамана Яна Кармелюка, сформованого Юрком Ківерчуком і поручником Миколаєнком у Кам’янці-Подільському та його околицях.
А зараз — про отой найдраматичніший момент у житті канівського козака.
Це було восени 1919 року. Наша страдницька армія під натиском численних ворогів, знесилена тифом, відступала на захід. Павло Гарячий перебував тоді в складі 8-ї Запорозької дивізії, яка відступала від станції Кодима в напрямку Могилів — Нова Ушиця — Дунаївці.
17 листопада запорожці здійснили великий перехід за дуже несприятливих обставин — морозу і пронизливого зустрічного вітру
Заквартирували в с. Куча, що за 10 верст від Нової Ушиці. Того ж таки дня наспів наказ від командира 8-ї дивізії, щоб піші частини відійшли в запілля на 25 верст, а кінноті наказано залишитися і затримувати ворога, щоб дати можливість відпочити виснаженій піхоті. Кінна сотня Павла Гарячого мала зайняти позицію в селі Куча, що на правому березі річки Калюс, і тут зустріти ворога. За 6 верст праворуч сусідував Гордієнківський кінний полк, ліворуч — кінний відділ 3-го Гайдамацького полку…
Згідно з наказом піші частини вранці 18 листопада вирушили в напрямку Дунаївців. Перейнявши від піхоти позицію, сотник Гарячий пішов на край села провести рекогносцировку. З ним був бунчужний Басюк.
Хоча Гарячий ставився недовірливо до «спокійного часу» і завжди був наготові, в той день, як на біду, вийшов на рекогносцировку без коня і без рушниці. Бунчужний же виїхав конем.
Тільки вийшли на край села, як почули гучну стрілянину в місці розташування Богунівської сотні. Це дуже здивувало сотника, бо він не припускав і думки, що ворог міг пройти непоміченим.
Гарячий послав у село бунчужного — з’ясувати ситуацію. Та той не встиг проїхати й двісті метрів, як потрапив під обстріл, що вівся з села. І повернувся.
Тоді на хуторці старшина переодягнувся в драну свитину, обгризену шапку і, сховавши до кишені браунінг, пішов у село шукати свою сотню. «Той, хто йде на відверту боротьбу, — казав він, — про наслідки для власної особи не турбується».
Бунчужний залишився на хуторі.
На щастя, з Івашківець у Кучу йшли бити олію дві селянки і хлопець. Павло приєднався до них. Для маскування взяв у людей мішок із насінням і кинув його на плече.
Шлях до олійниці стелився якраз через розташування сотні. Та її на місці не виявилося, тільки хижі переможці шниряли по хатах у пошуках здобичі.
Павло йшов, опустивши голову, з-під лоба зиркаючи то ліворуч, то праворуч.
От і хата, де він ночував, а в ній — його рушниця і повна набійниця. Ось і стайня, в якій стояв його кінь. Он хата, в якій квартирував бунчужний Басюк. Нарешті й олійциця.
У сінях сотник подякував супутникам і пустився назад тією ж вулицею. Коли ступив на подвір’я хати, де лишив зброю, несподівано зіткнувся з озброєним чоловіком, який ніс овес коневі.
Розминулися, нічого один одному не сказавши…
Коли чоловік вийшов із двору, Павло заглянув до стайні та побачив тільки місце, де стояв його кінь. Забіг до хати. Господар упізнав сотника і повідомив, що карабін і коня забрали козаки. З розмови Гарячий зрозумів, що хорунжий Григоріїв, переконавшись, що командира немає, вивів відділ із села.
Раптом Павло через вікно побачив шестеро озброєних чоловіків, які поспішали до хати. Гарячий переклав браунінг із кишені в рукав і попрохав господаря — як розпитуватимуть червоні — сказати, що вони разом служили на Світовій війні і що він зайшов провідати товариша. Мовив це і не поспішаючи рушив до виходу в надії розминутися з небезпечними гостями.
— Ну, я пішов, — на очах у червоних Павло попрощався з господарем.
Але ті заштовхали його в хату.
— Ти кто такой? — голосно запитав передній.
– Івашківський хлопець.
— А чєво тут ходіш?
— Сім’я приніс до олійниці, а зараз йду додому.
Ворог, як видно, не повірив байці, бо рішуче вихопив шаблю. І, заволавши «рукі ввєрх!», кинувся вперед. Та браунінг уже був у руці сотника. Наводячи зброю, він теж закричав:
— Руки вверх!