Багряні жнива Української революції
Шрифт:
До жовтня 1920 року Микола перебував у різних українських повстанських організаціях. Та врешті змушений був із Катеринославським повстанським кошем емігрувати до Румунії. Був інтернований у таборах Текхір-Геоль і Фогараш. Пізніше працював на тяжких фізичних роботах.
Довідавшись, що в Подєбрадах (Чехословаччина) відкрилася Українська господарська академія, вирішив продовжити освіту і 28 вересня 1922 року вирушив із Румунії. 5 жовтня прибув до Праги. Одразу ж подав прохання до УГА зарахувати його студентом… Оскільки він не мав документів про завершення середньої освіти, його прийняли студентом-матурантом. Тобто, навчаючись в УГА, він мусив паралельно скласти іспити за середню освіту.
23 грудня 1922 р., виконуючи домашнє
11 листопада 1925 року Микола нарешті склав іспит зрілості, а вже 6 травня 1927 р. захистив «з успіхом дуже добрим» дипломну працю на тему «Класова боротьба й кооперація». Таким чином, колишній повстанець здобув фах інженера-економіста.
Знайти роботу за фахом у Чехословаччині було нелегко. Тож шукав її і за межами країни. На питання однієї з анкет — «В яких країнах бажаєте працювати?» — Микола написав: «На Україні, на землях з українським населенням й де прийдеться». А на інше питання анкети — «Які фізичні вади маєте?» — відповів лаконічно: «Кулю у грудях»…
Миколі поталанило: його залишили в академії — як цінного співробітника. До Професорської ради економічно-кооперативного факультету написав подання викладач, колишній прем’єр уряду УНР Борис Мартос. Ось як Мартос мотивував свою пропозицію: «Прибувши до Академії в кінці 1922 року, після довгого перебування в повстанських загонах, в таборах інтернованих та на фізичній праці, М. Малашко зараз же ретельно взявся за працю і, не дивлячись на пізнє прибуття до Академії, виказав добрі успіхи, — писав Борис Мартос. — За способом висловлювати свої думки було помітно, що йому бракує широкої освіти, що середня школа, останні кляси якої він проходив під час революції (1917–1919 рр.), небагато дала для його розвитку; але, з другого боку, помітний був здоровий природній розум і здібність до праці». Впродовж чотирьох із половиною років навчання в академії «пан Малашко настільки розвинувся розумово, що догнав тих, хто, будучи старше від нього віком, ще до вступу в Академію пробували у високих школах і мали можливість розширити свої знання позашкільними студіями; декого з них п. Малашко залишив навіть позад себе; наша Академія може з гордістю рахувати п. Малашка в числі тих, хто освітою своєю має завдячувати не кому іншому, а нашій школі…»
Отож Борис Мартос рекомендував обрати Миколу Малашка професорським стипендіатом на два роки. До рекомендації Професорська рада прислухалась і 5 червня 1927 р. обрала Миколу професорським стипендіатом на економічно-кооперативний факультет.
Завершуючи реконструкцію біографії повстанця, з жалем думаю про тих, хто не зміг розвинути своїх природних здібностей, — то тяжке поранення стало на заваді, то передчасна смерть, то брак коштів, адже сотні тисяч українців опинились на чужині в скрутному матеріальному становищі.
Що вже говорити про тих, хто лишився на окупованій росіянами Батьківщині! З тих, хто залишився «під москалями», якщо і реалізував хтось свої природні таланти, то хіба на користь нашого історичного ворога.
89. Подільський отаман Хмара
Хто тільки не арештовував Семена Харченка: і денікінці, і поляки, і більшовики. Переслідувала його царська охранка, Державна варта гетьмана Скоропадського, зрозуміло — ЧК і ҐПУ. Напевно, неспокійний був цей чоловік, бо завжди встрявав у якісь пригоди. Але ці пригоди були пов’язані не з бізнесовою чи кримінальною діяльністю, а з боротьбою за кращу долю свого народу: від 1912 року в лавах Київської (підпільної) організації соціалістів-революціонерів проти царизму, потім у рядах царської армії проти німців, пізніше у Запорозькій та Залізній дивізіях Армії УНР боровся з росіянами, пізніше у складі Красної армії — з польськими загарбниками.
Скрізь — і на фронтах, і на партизанських стежках — Семен Харченко виявляв виняткову енергію і хоробрість. Та лише «цар-батюшка» гідно оцінив його героїзм: Семена Харченка було нагороджено орденом Святого Станіслава, Георгіївським Хрестом та підвищено до чину штабс-капітана російської армії… Своєрідно оцінили його і більшовики, тричі засудивши до смертної кари. Вони його і розстріляли. З нагоди чергової річниці Жовтневої революції. Сталося це 7 листопада 1924 року в місті Вінниці.
Семен Васильович Харченко-Харчук народився 1886 року в селі Мордин Війтівецької волості Летичівського повіту Подільської губернії (тепер с. Прилужне Хмельницької області). Батьки його були хлібороби. Мали три десятини землі. Хоч і потрібен їм був помічник на господарстві, та все ж сина вирішили вивчити на вчителя: 1908 року Семен закінчив учительську семінарію. Вчителював у с. Гнатівці Летичівського повіту…
За своє життя Семен Харченко воював у складі кількох регулярних армій: царської, Армії УНР, Красної… Брав участь він і в Другому зимовому поході Української повстанської армії Юрка Тютюнника 1921 року. А найбільше уславився як отаман.
Безпосередній начальник Хмари у 1922 році, отаман Подільської повстанської групи Яків Орел-Гальчевський так оцінював свого підлеглого: «Хмара був мрійником, закоханим у традиції минулої козаччини. Мав тенденції зарозумілості. Був трохи хвальком, любив і добре випити… Був патріотом, готовим на смерть. Був відважним, а при тому товариським… Жив більше почуваннями, ніж розсудливістю… Хто йому імпонував, до того він був… дисциплінований; але якщо Хмара кого не любив, то заховувався виклично, хоча б це був і його зверхник».
А ось свідчення козака кінної бригади Хмари, який таємно інформував отамана Подільської повстанської групи Орла про ситуацію в загоні: «Грабункових вчинків у відділі не було. Хмара мало обережний, на постій вибирає невідповідні місця. Вночі в незнанім терені орієнтується слабо й часто блудить. Це спостеріг сотник Карабчевський і тепер завсіди сам веде відділ. До Орла Хмара ставиться з пошаною».
А ось оцінка більшовиків: «Хмара — ідейний керівник бандитизму в Летичівському повіті… Банда добре обходиться з населенням і не грабує».
Начальником штабу в 4-й кінній бригаді сотника Хмари був Микола Платонович Карабчевський. Хочу і про цього достойного чоловіка сказати кілька слів. Народився він 1897 року в родині царського генерала. Жив у Києві на Малій Володимирській. Закінчив Володимирський кадетський корпус та військове артилерійське училище. Вже в чині поручника Карабчевський із відзнакою закінчив Київську консерваторію.
Сотник Карабчевський мав надзвичайну інтуїцію, він завжди знав, «коли буде бій, а коли пройде день спокійно».
«Сотник Карабчевський чув себе українцем, але говорити по-українськи лише тепер учився. Була це людина висококультурна — ідеаліст, надзвичайно чесний та відданий ідеї української самостійності», — так оцінював його отаман Подільської групи Яків Орел-Гальчевський…
7 серпня 1922 року Гальчевський, Хмара і Голюк на чолі півтори сотні кіннотників несподівано увірвалися до повітового міста Летичева. Більшовики після короткої стрілянини розбіглися.
Цитую більшовицький документ: «О 5-й годині біля будинку волвиконкому робив огляд банди сам Гальчевський, (який був) у формі червоного командира полку з орденом Червоного прапора… У місті розклеєний Наказ № 1 по Червоній Армії, розташованій на території Подільської губернії, де (Орел) вимагає негайного переходу військ на бік повстанців і вбивств комісарів, комуністів і краскомів, які наче 5 років вже розорюють рідний край (Україну)».