Багряні жнива Української революції
Шрифт:
— Брати-українці, — вже спокійніше гукнув поручник, — я отримав дозвіл на формування української батареї. Не йдіть за провокаторами. Хто почуває себе сином України, хто любить свою Батьківщину і хоче повернутися додому, той буде завтра у мене! А тепер всі по хатах!
— Прийдемо! Всі будемо! — залунало у відповідь. — Не дамо наших на поталу…
— Да ми што, ми нічаво, — виправдовувались ніяково москалі, побачивши, що справа схилилась не на їхню користь.
Тим часом комісар, ховаючись поза спинами мітингуючих, уже тікав.
— Візьми Ястреба, Кутько! — сказав
Подякувавши козакам за підтримку, поручник попередив, що «це ще не кінець».
— Але знайте: як будемо триматися міцно оден одного, то ніхто нас не вразить.
Абрамович вже попрощався з козаками, коли до нього підійшов бунчужний.
— Пане поручнику, — якось нерішуче сказав він, — ви б поїхали на ніч до мизи Аспере.
— Щоб завтра всі казали, що я злякався одного комуніста та втік? Хто ж тоді мені віритиме? — І Абрамович пішов до білої кам’яниці, що ховалася в гущавині саду.
Уночі він, сидячи біля каміна, писав матері листа в Богуслав… Писав, що вже давно був би вдома, та хоче повернутися до України не сам, а разом з українською частиною.
Постріл надворі не дав докінчити думки. Заіржали перелякано коні. Грюкнули вхідні двері, й у кімнатах загупали чоботи рішучих людей.
— Латиші! — промайнула тривожна думка.
Василь миттєво підскочив до дверей і двічі обернув ключа в клямці.
— Атваряй! Атваряй, нє то будєм ламать двєрь.
Ухопивши зброю, поручник кинувся до вікна і розбив шибку. Сильний вітер зі снігом увірвався до кімнати. Ясно спалахнуло вугілля в каміні.
Дубові двері під натиском плечей і під ударами прикладів затріщали.
Розбите вікно було невелике за розмірами, щоб вилізти через нього. Довелося вибивати раму. У цю мить гримнули постріли і від дверей відлетіло дві тріски. І полум’я блиснуло в каміні.
Відскочивши від вікна, Василь наштрикнувся на крісло. Біль підказав рішення. Вже не думаючи, схопив він крісло і з силою жбурнув у вікно.
Разом із кріслом вилетіла і рама.
— Ну, Боже поможи, — перехрестився старшина і кинувся в темряву.
У цей час впали двері. Та Василь вже біг по засніженому саду. Навздогін йому стріляли з вікна…
— Це ви, пане поручнику?! — раптом із-за дерев долинув шепіт джури Кутька.
— Я.
— Ну, слава Богу, ось ваш кінь, скачіть звідси скорше.
Яким рідним був цей голос!
Вмить поручник вже був верхи.
— Дякую, Кутько. Я тобі цього не забуду! Я — в Лоон за партизанами.
— Візьміть хоч мою шинелю та шапку.
Але поручник вже вдарив острогами…
За дві години порядок у гарматній бригаді було відновлено: під натиском партизанів червоні латиші і москалі накивали п’ятами.
Усе ж мрія Василя про українську батарею не здійснилась: тоді ж, на початку 1918-го, російські війська під натиском німців відступили з Естонії і бригада, де він служив, опинилась аж у Поволжі. Там поручника арештували — «за врєдноє вліяніє на салдат і кантррєвалюцию». Лише завдяки щасливому випадку він вирвався із Саратовської в’язниці й з невеликим гуртом одчайдухів дістався України, «де вже в рідному війську не
12. Проголошення незалежності та перші бої за неї
Проти 4-го Універсалу голосувало лише чотири члени Центральної Ради, і то представники російських партій.
Російські меншовики виходили із залу похмурі, а Михайло Балабанов (єврей за національністю) був просто розлючений. Українці ж вітали один одного, чоломкались. Вони виглядали як іменинники — хоч донедавна і були противниками української самостійності. Остаточно протверезіти від ілюзій про можливість жити в «новій федеративній демократичній» Росії домогла їм розпочата Петроградом війна. Справді, як жити двом частинам однієї держави разом, у дружбі й мирі, коли одна з них веде проти іншої війну? Своєю нещадною політикою Росія допомогла протверезіти багатьом автономістам.
Та радісний настрій поєднувався із тривогою за долю державності. Тривогу посилювало й те, що на урочистий акт проголошення 4-го Універсалу на Софіївському майдані прийшло дуже мало людей. Член Центральної Ради Микола Чеботарів згадував, як він у цей день заліз на дах висотного будинку праворуч від Софії. Відкрилася чудова панорама Софіївської площі. На вкритому снігом величезному майдані чорнів малий гурт людей, що очікував Михайла Грушевського, який повинен був урочисто проголосити 4-й Універсал. «Не було спонтанного зрушення цілого Києва, не була заповнена площа «по береги».
Відповіддю на проголошення української державності було більшовицьке повстання. Ще тиждень не минув від оприлюднення 4-го Універсалу, як на вулицях Києва почалися справжні бої. Вони йшли по всьому Києві. Чіткої лінії фронту не було. «А тим часом «браття козацького роду», які позбирались у Києві у великій кількості та називали себе полками імені різних українських героїв, оголошували свій знаменитий «нейтралітет» у боротьбі між військом Української Центральної Ради та московськими большовиками; вони (козаки цих полків. — Ред.) лишались сторонніми глядачами в цьому нерівному двобої й спокійно лускали насіння. Більше сумного та й, мабуть, більш ганебного видовиська не можна чи дуже трудно собі уявити».
У дні боїв члени Центральної Ради продовжували натхненно працювати над законодавством — хоч треба було йти в касарні переконувати козаків відмовитися від згубного для України «нейтралітету» та виступити збройно проти заколотників. Але центральнорадівцям більше до душі було вдосконалення нікому непотрібних проектів. Микола Чеботарів, який чимало зробив для розбудови українського війська, констатував: «…До касарень уже українського війська абсолютно ніхто з наших «діячів» не заглядав, жодної праці — ні національної, ні політичної — серед українського війська не переводилося. Все козацтво добре їло, не гірше спало, лузало насіння, грало, правда, в українські картярські ігри… і тинялося по вулицях… Так будувалася нова, молода Українська держава!»