Багряні жнива Української революції
Шрифт:
До рішучої дії українців підштовхнули більшовики.
По обіді 25 жовтня на з’їзд з’явився голова Українського військового генерального секретаріату Симон Петлюра і заявив, що «важність моменту й серйозність подій, які назрівають, вимагають від учасників з’їзду, щоб вони перервали на якийсь час виконання своїх громадських обов’язків як члени з’їзду та в інтересі українського народу виконали свій обов’язок як вояки. В імені Українського уряду він просив делегатів зі зброєю в руках стати до послуг Центральної Ради. Після короткого обміну думок з’їзд одноголосно постановив зорганізуватись
Оскільки до богданівців — єдиної на той час української військової частини — вояки-делегати ставились «як до чогось всім близького й дорогого» і певного, то командиром «з’їздівського» полку обрали командира богданівців Юрія Капкана, а полковим ад’ютантом — Миколу Ґалаґана, який, власне, і взявся керувати цією частиною. Капкан вдовольнився становищем «почесного шефа», а невдовзі взагалі зник зі столиці.
Тільки надвечір пощастило дістати з «Арсеналу» 420 рушниць і набої до них. Курені розмістились неподалік Центральної Ради й Українського генерального військового секретаріату — на Фундукліївській та на розі Бібіковського бульвару і Тимофіївської.
У ситуації зорієнтуватися було нелегко. Одначе ставало очевидним, що в боротьбі проти військ штабу Київської військової округи українські відділи кооперуються із ненадійним союзником — більшовицькими загонами, які можуть повернути зброю і проти Центральної Ради…
Близько четвертої години ранку до штабу прибігли два юнаки зі школи прапорщиків, що містилася біля Софіївського собору. Вони сповістили, що школи прапорщиків отримали наказ бути готовими вирушити в будь-яку мить. Куди і з якою метою, юнаки не знали. Симон Петлюра попрохав Миколу Ґалаґана піти до школи і на місці зорієнтуватись.
Командир «з’їздівського» полку разом із хлопцями без охорони вирушив вулицями нічного Києва. Дорогою юнаки сказали, що ніби чули, що їх поведуть до Кадетського гаю. Ґалаґан зрозумів: штаб Київської військової округи концентрує свої сили для відсічі «бунтівникам». Що робити, він не знав, але знав, як поводити себе…
Розмова з начальником школи спочатку не складалася — той говорив із представником Українського генерального військового секретаріату нахабно і зневажливо. Тоді Микола пішов на авантюру і «поінформував», що штаб Київської військової округи, якому підпорядковувались юнацькі школи, втік і що єдиною законною владою у Києві є Центральна Рада та її органи, тому іменем Військового секретаріату рішуче наказав до розпорядження нікуди з відділом не рухатись. У випадку, коли б полковник не виконав наказу влади, з ними буде вчинено за законами військового часу.
Почувши таке, полковник, який досі сидів, підвівся і вже зовсім іншим тоном почав розпитувати, як же йому бути… Ґалаґан охоче допоміг йому, сказавши, що всю відповідальність за законність наказу Генерального військового комітету бере на себе, а полковникові треба лише виконувати накази.
Начальник школи попрохав дати час для наради зі старшинами. Зрозуміло, що, коли б у цей час зателефонували зі штабу округи, авантюра закінчилася б провалом і Микола був би арештований. Власне, полковник і сам міг би зателефонувати…
Ґалаґан не втрачав ініціативи. Побачивши коло себе підполковника, помічника начальника однієї зі шкіл, який на
Розуміючи, що кожний старшина мріє стати начальником, Ґалаґан закликав до себе підполковника і сказав:
– Єслі вашево начальніка прійдьотса асвабадіть, то на єво мєстро прізначу вас.
Після цих слів підполковник витягнувся, клацнув закаблуками, взяв під козирок і по-військовому відповів:
— Слушаю-с.
Тим часом підійшли два союзники-юнаки і закликали до зали, де зібрались юнкери. Микола сміливо пішов. За ним відразу сформувалася свита з підполковника, двох комісарів Центральної Ради, що були приставлені до цих шкіл, але досі не мали жодного впливу на події, та оті два небайдужі юнаки.
У залі стояв галас. Раптом хтось із присутніх, побачивши в дверях підполковника, гукнув на повний голос:
— Встать! Смірно!
Усі посхоплювались і завмерли.
Присутність підполковника дуже допомогла поручнику Ґалаґану: той мовчазно засвідчував законність дій новоявленого представника Центральної Ради, а команда «встать-смірно» могла бути скоріше віднесена на честь Ґалаґана, оскільки він йшов першим.
Миколі нічого не лишалося, як відчути, що він є persona grata. Йому підставили стіл, він заліз на нього і рішучим голосом виголосив революційну промову. Сказав, що коли полковник не виконає наказу Генерального військового секретаріату, то буде миттєво усунений із посади. Зрозуміло, не забув Ґалаґан представити нового «начальника школи»…
Справа закінчилася тим, що юнаки заявили про повну лояльність Центральній Раді. Виходив із залу Ґалаґан переможцем. Кілька юнаків-українців закричали: «Слава Україні!», інші підтримали: «Ура-а!»
На старшинську нараду Ґалаґан прийшов як воєначальник. Очі офіцерів палали люттю. Вони засипали українського старшину гострими питаннями. Але той відмовився давати будь-які пояснення, резонно заявивши, що прийшов сюди не для того, щоб мітингувати, а щоб «передати їм військовий наказ, який вони мають неухильно виконати». І вийшов. Через мить за ним вибіг полковник і заявив, що старшини постановили визнати Центральну Раду.
Назад, на Гімназійну вулицю, Микола Ґалаґан вже пішки не йшов, його відвезли в екіпажі з гумовими шинами. Наказ віддав полковник, який ще годину тому був переконаним прихильником «єдіной-нєдєлімой» Росії, а тепер визнав законною владу «сепаратистів». Так творилася Українська революція.
8. Сам на сам із «братнім» народом
Листопадового ранку 1917 року інтендант Київської військової округи полковник Лавріненко зустрів комісара Центральної Ради Григорія Гордієнка такими словами: