Багряні жнива Української революції
Шрифт:
Мав 37 учнів, і «всі вони пізнали свою історію, навчились читати й писати і, взагалі, зрозуміли, що вони не є ані поляки, ані москалі, ані малороси, а є діти Великого Українського народу…»
Вчителював Федір до початку лютого 1918 року. А 10 лютого в складі передової сотні 1-го Запорозького імені Тараса Шевченка полку під проводом Миколи Шаповала вирушив на Батьківщину.
Радість переповнювала козацькі серця. Та Центральна Рада зустріла синьожупанників непривітно, холодно, майже вороже. Незабаром з’ясувалося, що синьожупанників центральнорадівці «вважали
Врешті від командування 1-ю Синьою дивізією усунули авторитетного серед синьожупанників генерал-лейтенанта Віктора Зелінського. А напередодні гетьманського перевороту, проти ночі 27 квітня, німці роззброїли дивізію і розпустили козаків по домах. Так було втрачено боєздатну кількатисячну частину добірного українського війська…
І Федір вирушив додому, в Бахмут. Але недовго пробув він у рідній оселі, може, з півроку. Під час антигетьманського повстання, коли Донбас захопили більшовики, мусив він утікати. Врешті опинився на Кубані. Жив у станиці Царській, у родичів. Тут на нього навалилася нова біда — тиф.
На цьому випробування долі не закінчилися: по видужанню Федора мобілізували до армії Денікіна. Пізніше потрапив він до Кубанської дивізії генерал-майора Миколи Бабієва. Та під натиском червоних мусив тікати з Кубані. Разом з іншими опинився він на пустельному острові Лемнос в Егейському морі. Звідти втік до Греції. Пробув тут два роки.
З метою продовжити навчання в березні 1923 р. переїхав до Чехословаччини. Був зарахований на матуральні курси при Українському громадянському комітеті в Празі. 2 липня 1924 року, ще не маючи свідоцтва про середню освіту, подав прохання до Високої ради професорів прийняти його до складу студентів Української господарської академії в Подєбрадах. Матуральні курси закінчив 22 жовтня 1924 року.
9 квітня 1925 р. під час навчання в УГА Федір Скрипниченко записав спогад «Як я став свідомим українцем». Згадуючи свою працю в школі українського села, він зробив висновок: «То було моє найкраще і найчистіше діло, яке я зробив поки що до цього часу. Таким чином я став свідомим сином свого народу».
10 квітня 1929 року свідомий син українського народу Федір Скрипниченко захистив диплом «з успіхом дуже добрим», здобувши фах інженера.
Яка подальша доля його, не знаю. Знаю лише, що навесні 1929 року Федір Скрипниченко збирався подавати документи на отримання візи до Сполучених Штатів Америки. Напевно, там і розтанув його слід.
Жаль, що людина, яка всім серцем хотіла прислужитися своїй Батьківщині, не змогла в повній мірі реалізувати цього шляхетного бажання. І мусив козак розбудовувати чужі держави. А небагато встиг Федір зробити для Батьківщини насамперед через те, що «український національний рух, Центральною Радою репрезентований, був рухом недержавним». Цією думкою Сергія Шемета я і завершую розповідь про свого земляка.
2.
Уже три місяці тинявся в Карпатах 3-й курінь Українських січових стрільців. Коли сонце вже хилилося на захід, від командира бригади надійшов наказ здобути нову позицію…
Сотник Дмитро Вітовський давав останні настанови перед боєм.
— Головне: бути рішучим та холоднокровним, — говорив він…
Сотні почали підтягуватись до гори, з якої було наказано вибити москалів. Іти ставало все важче й важче: кущі терну та ліщини затримували людей, що дряпались назустріч смерті; утруднювали рух повалені дерева та каміння. Ворог час од часу озивався, і тоді над головами галичан співали поодинокі кулі. Чим вище піднімалися січові стрільці, тим частіше на їхні голови падали постріли. Вже з’явились і перші поранені.
— Долів! — лунає в осінньому лісі команда.
І стрілецтво падає на пожовкле листя. А ворожі кріси одразу стихають. У цю мить, мабуть, не один стрілець полинув думками до своєї родини. Смертельна небезпека загострює почуття любові до рідних. Із задуми стрільців виривав хіба легенький вітерець, що час од часу шелестів листям. Раптом із гори, яку ось-ось мали штурмувати, долинула «відома кожному українцеві пісня» «Ми жертвою в бою».
— Хто це співає?! — здивовано поглядали один на одного січові стрільці. — І де?
Спочатку ніхто не міг повірити, що пісня линула з гори, саме звідти, куди була спрямована їхня ненависть. Врешті зрозуміли, що йдуть до бою проти рідних братів…
Жах пройняв кожного. У багатьох на очах з’явилися сльози. «Кожний звук молитво-пісні» бентежив серця, «бо слова її не тільки нагадували батьків, але й прадідів…»
Та ось загукали гармати і слова пісні потонули в гуркоті. Праворуч 3-го куреня вже кипів завзятий бій. Ось і на правому крилі лави «впали слова тихої команди»:
— Багнет на кріс!
У лісі задзвеніло від брязкоту металу.
Потім все змовкло.
Напружено чекали сигналу сурми.
Пауза ставала нестерпною. Багатьох мучило питання: «Скільки залишилося жити? І чи смерть буде з муками?..»
Сигналу дожидалися нетерпляче, адже кожен хотів, щоб це моторошне очікування швидше закінчилося. Нараз курінний сурмач прорізав тишу і задума відлетіла.
Мелодія сурми була чудова: «Ой вернися, Сагайдачний». Напевно, її почули і ті, що окопалися на горі. Напевно, і їхні серця збентежилися…
Ще не змовк сурмач, як пролунала команда: «Вперед!»
Здавалося, стрільці не чули пострілів, що посипалися з гори. Закривши очі, через кущі терну, стрілецтво несамовито дерлося вперед. Падали вбиті. Але стрільці продовжували оскаженіло дряпатися на верхівку.
Врешті дійшло до рукопашного бою. Зойки та крики розпачу полетіли над осінніми горами.
Хоч і запеклий був бій, та за 10 хвилин ворога з позиції збили. В траншеях і поза ними лежали трупи, ворушились поранені, з-під лоба дивилися полонені.