Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)
Шрифт:
– Без проблем. А що ж ваша вашингтонська поліція, охорона в Міжнародному валютному фонді? – Максим тільки тепер згадав, що Маліка працює куратором виставочного залу МВФ, говорив колись її брат.
– Це заплутана історія, деталі зараз неважливі. І поліція й Посольство працюють, але те, що можна дізнатись у вільному Нью-Йорку, дуже складно дізнатись у бюрократичному Вашингтоні. Порозпитуй, для мене це дуже важливо. Ось мій мобільний…
Розмова скінчилась… Максим давно повісив трубку, але ще добру годину не міг прийти до тями. Яка вона тепер, Маліка? Яке волосся чи та ж фігура? Вона давно стала дорослою,
Надовго потонути в солодких спогадах Максимові не дала поява босів – Моні й Шльоми. Двері майстерні відчинились, і на порозі з’явились два партнери-власники «Скляного Палацу» у традиційно засмальцьованих джинсах. Моня, зі зневажливим гострим поглядом на всіх і все, крокував попереду. Вираз зневаги Моні вдавалось приховати тільки в розмовах з клієнтами. Так вимагав бізнес – клієнт завжди правий. За Монею увійшов Шльома, на дві голови вищий за свого побратима, в бейсболці, з лінійкою за поясом і філософською посмішкою на засмаглому обличчі. Максим же в ту мить подумки ширяв якнайдалі від проблем бізнесу…
– Что, Максик, сачкуешь? Усы крутишь? – незлобливо запитав Шльома, хоч в Максима й не було ніяких вусів. – А мы тут колесим по Нью-Йорку, заказы тебе, мечтателю, вылавливаем?
– Что ты, Шльома, я силой мысли заказы ищу… – віджартувався Максим.
– И много нашел? Я тебе за них комиссионные заплачу, – пообіцяв Шльома, як завжди поглинутий єдиною непоборною пристрастю свого життя під назвою «як розбагатіти».
Обидва Максимові боси покладали великі надії на розквіт свого бізнесу. Вони недавно відкрили цю майстерню художнього скла й марили натовпами багатих клієнтів, які за шалені гроші замовляли б позолочені скляні панно для своїх вілл і яхт. Правда, жоден із компаньйонів нового бізнесу самого мистецтва не розумів і не любив. Але скло на той час у Нью-Йорку було надто популярним і прибутковим предметом гламуру. Моня невтомно вчив Максима: «Когда говоришь с клиентом – ты ему побольше прогружай про форму, про линию, про синтез и гармонию, чего тебя там в Академии шесть лет учили. Клиенты это любят и уважают».
Моня зі Шльомою заклопотано посунули в глибину майстерні, видно, не пощастило із замовником. Максим почув, як вони щось жваво стали обговорювати на ідиш. Коли боси не хотіли видавати свої секрети, вони переходили на ідиш, хоча спілкувались переважно російською. Один із них був народжений у Кишиневі, інший – у Києві. Тоді обидва довго жили в Ізраїлі, доки не втекли до Америки. «А что там делать, в кибуце пахать?» – зазвичай відповідали вони, коли їх питали, чому не залишились жити на історичній батьківщині.
Максим потрапив до «Скляного Палацу» випадково, але робота його дуже влаштовувала в момент адаптації до нової системи. По-перше, він мав змогу опанувати нову для себе техніку роботи зі склом, навчитись робити гравюри, вітражі. По-друге, це була робота за фахом, а художникові
О дев’ятій вечора Максим вийшов з майстерні. Він озирнувся на вітрину, де серед неонів і кольорових підсвіток сяяли його скляні панно. Крилатий лев, висічений з товстого, в пів-долоні скла, переливався зеленавим світлом галогену. Лев був об’ємний і скидався на патиновану бронзову скульптуру. Венеційський пейзаж з гондольєром, підсвічений червоним світлом, створював ілюзію фантастичного заходу сонця в далекій класичній країні. Велике скло з японською пагодою було дуже професійним, зроблене зі знанням традиції Орієнту.
Художник задоволено посміхнувся – ще п’ять місяців тому він гадки не мав про техніку роботи зі склом. Перейшовши на другий бік жвавої бруклінської авеню, загальмував біля міні-маркету, щоб купити банку пива після трудового тижня. Тут з-під навісу відкритої навстіж у цю червневу спеку вітрини до нього посміхалась пергідролева тьотя Клава. Здавалось, що це був зовсім не італійський район Брукліна, а всім відомий законсервований совок Брайтон-Бічу. Тьотя Клава з Таганрога посміхалась усіма своїми золотими зубами.
– А, Максимчик! Пиво? Холодненькое, яби сама не против, дак на работе… Банан? Нет? Может, яблочко скушаешь? Ты такой худенький!
Продавчиня з Таганрога дуже любила побазарити під час робочого дня, але, як правило, не було з ким. Бо по-англійськи вона вміла тільки рахувати гроші і відпускати товар. Клава завжди намагалась пригостити Максима чимось вторгованим. У кращих традиціях таганрозьких гастрономів на овочах і фруктах Клаві й тут вдавалось обважити покупця на кілька центів.
– Доллар за пиво, ну возьми хоть горсточку орешков от тети Клавы. Мой босс, красавец, не обеднеет, и так торчу тут от темна до темна, а платит он только за восемь рабочих часов, паразит! И сестра моя тут до меня год работала, и дочка. Вся семья переработала, пока лучшую работу не нашли… – Продавчиня коли починала говорити, то переслухати її було неможливо. Подякувавши, пішов далі…
Максим простував вечірнім Брукліном, посьорбуючи пиво, заховане від копів у коричневий паперовий пакет. На душі в нього ніби цвіли троянди. Навколо гули машини, і сунув найрізноманітніший у світі натовп. Тут не було краваток і налакованих черевиків, як у вечірню годину на Мангеттені, зате був весь інший богемний люд – від музикантів до наркодилерів, відповідно барвисто одягнений. Ряди притулених один до одного різнокольорових будинків, мініатюрні садочки перед будинками – усе оживало, коли спадала літня спека. Сусіди перегукувались з веранд, хтось повертався з роботи, хазяйки вибігали щось докупити перед вечерею в золотозубої тьоті Клави. Весь цей гармидер означав вечірнє спадання спеки і кінець робочого тижня.