Барабашка ховається під землею
Шрифт:
Купе були без дверей і без верхніх полиць. Між нижніми полицями стояли довгасті столики.
— Салат, борщ, шашлик, солодка вода, — так само без зупинки протарабанила офіціантка.
— Годиться! — кивнув тато. — На всіх!
Офіціантка гайнула туди, звідки линула неголосна музика. Спершу здалося, що, крім них, у кафе нема нікого. Але за хвилину з сусіднього купе почувся жіночий голос:
— Ну, гаразд! Будемо прощатися. Ще хтось під’їхав. Я посиджу, доїм, а ти давай… Значить так —
Чоловічий голос промимрив щось дуже тихо — нічого не можна було розчути.
— Ну, йди, йди! — нетерпляче промовила жінка.
З сусіднього купе вийшов і швидко попрямував до виходу чоловік.
Женя й Вітасик від подиву роззявили роти.
Це був глухонімий з електрички — «продавець долі».
На сходах загримотіли кроки, двері відчинилися, і вагон сповнився дзвінкими веселими голосами.
Гамірлива молодіжна компанія пройшла повз їхнє купе, повз сусіднє й подалася далі вглиб вагона.
— Ти бачив, бачив? — збуджено спитав Женя тата, який, чекаючи їжі, заглибився у газету.
— Що? — не второпав той.
— Глухонімого! З електрички! «Продавця долі»!
— Ні! — здивовано мовив тато: читаючи газету, він нічого не бачив і не чув.
— Ех ти! — з досадою сказав Женя. — Он подивись — він сідає на мотоцикл.
— А-а… справді, — визирнувши у вікно, сказав тато. — Ну і що?
— Вона ж із ним розмовляла! — стишивши голос, зашипів Женя. — Значить, він не глухонімий.
— А-а… — зрозумів нарешті тато. — Ну… це не обов’язково… Деякі глухонімі зчитують з губів.
У коридор вийшла з сусіднього купе і обвела їх пронизливим поглядом немолода вже, але по-молодому фарбована жінка у джинсовому костюмі і темних окулярах. Штани так щільно обтягували її пишні форми, що було дивно, як витримував і не обривався єдиний фігурний металевий ґудзик, на якому вони трималися.
Здається, вона чула їхню розмову.
Але не промовила ні слова.
Одвернулася і швидко пішла до виходу.
Крізь вікно вони бачили, як вона сіла у світлу машину невідомої іномарки і різко зрушила з місця, одразу набравши швидкість.
В цей час офіціантка вже принесла велику тацю і почала розставляти на столі салатики, «Фанту» і борщ.
— Скажіть, будь ласка, а чому ваше кафе так дивно називається? — спитав тато.
— А це ми придумали. Для реклами, — усміхнулася офіціантка. — Знаєте, зараз усі цікавляться різними такими… неймовірностями. Ну і…
Василь Сергійович пильно подивився на неї:
— Тільки для реклами? І ні з чим реальним це не пов’язано?
— А ви що думали — у нас тут справді домовики борщ варять? — очі її дивилися насмішкувато.
— Хто його зна… Покуштуємо, тоді скажемо.
— Клієнти не скаржаться.
— Мабуть, у вас є вже постійні?
— Ну, ми ще тільки три тижні як відкрилися. Але хто в нас побував — не минає. Особливо водії дальніх рейсів.
— Скажіть, а ви не знаєте, хто та дама і той чоловік, що сиділи у сусідньому купе? Щойно пішли.
— Ні. Не знаю. Звідки мені знати? Клієнти своєї біографії мені не розказують. От що б я могла сказати, наприклад, про вас, якби спитали? Симпатичний мужчина — та й годі.
Тато почервонів. Чоловіки, як і жінки, небайдужі до компліментів, і компліменти їх обеззброюють.
— Він, здається, глухонімий?.. — переборюючи ніяковість спитав тато.
— Хто? — наче не розуміючи, спитала офіціантка.
— Ну той… із сусіднього купе.
— Не знаю. Я з ним не розмовляла. Пробачте, мені треба взяти замовлення. Смачного! — і вона поспішила до галасливих прибульців, що вже виявляли нетерпіння у кінці вагона.
— Ану вас із вашим глухонімим! — буркнув тато до хлопців. — Мусив через нього пекти раків.
— А по-моєму, вона їх знає, — сказав Женя.
— Ага! — кивнув Вітасик.
— І мені здалося, — несподівано сказав шофер Гриша.
— Ну й що, як знає? — тато чомусь роздратувався. — Чому вона мусить усім доповідати!.. Люди роблять свій бізнес, і нічого встромляти носа у чужі справи. Давайте їсти, а то борщ прохолоне.
Вони вже доїдали борщ, коли раптом перед їхнім столом з’явився високий худорлявий юнак у білому халаті і білій кепочці. З тацею, на якій апетитно парували шашлики.
— Добрий день! Вас вітає кухар «Барабашки». Ну, як борщ? — привітно усміхнувся він.
— Чудовий! — щиро вигукнув Василь Сергійович, і всі дружно закивали, підтверджуючи. Борщ справді здався їм дуже смачним.
— Приходьте ще, — задоволено сказав кухар, розставляючи шашлики і забираючи порожні тарілки від борщу. — Смачного!.. З вас… — він подав рахунок. — Якщо без здачі, гроші залиште, будь ласка, на столі.
І ще раз привітно усміхнувшись, так само швидко зник, як і з’явився.
— Ну й ціни! — похитав головою шофер Гриша.
— Що ти хочеш — комерція! — намагаючись показати, що йому байдуже, сказав тато Женя зі співчуттям подивився на нього.
Шашлик їли мовчки. Офіціантка так і не з’явилася. Коли вони від’їхали від «Барабашки», Женя нарешті не витримав:
— І все-таки підозріло. Той кухар приносив шашлики не тільки, щоб спитати, чи сподобався борщ… Я певен.
— Хотів на нас подивитися — що за такі цікаві, — сказав Вітасик. — Офіціантка, мабуть, побоялася далі балакати, щоб не проговоритися.