Барабашка ховається під землею
Шрифт:
Після розмови з Галочкою хлопці пішли на кладовище. Проте огляд місця, де знайшли непритомного професора — у кущах біля старого склепу, як сказала Галочка, — нічого не дав.
Ні слідів, ні речових доказів хлопці не знайшли Крім прим’ятої трави та кількох поламаних гілок на кущах — анічогісінько.
Сонце сіло, почало сутеніти, і на кладовищі вже було незатишно. Хоч хлопці й костричилися один перед одним, удавали, наче їм ніскілечки не лячно, але довго затримуватися на кладовищі не стали. А що там робити, як слідів ніяких!..
Вони вийшли з кущів — і враз заціпеніли. По стежці просто на них їхав на велосипеді… «продавець долі», Глухонімий
Розділ XVII
Перервана розмова. Незаплановане знайомство з Маргаритою Зенонівною. Професійна поразка капітана Горбатюка
Дружина професора Барабаша була дуже схвильована:
— Я нічого не розумію. Що сталося? Як він опинився на кладовищі? Хто його вдарив? І чому він не захотів у лікарню?
— Не хвилюйтеся. І розкажіть усе по порядку, — капітан Горбатюк підбадьорливо усміхнувся їй.
Професорша зітхнула:
— У суботу я привезла його на дачу. Сама поїхала додому. Він не любить, щоб йому заважали, коли він працює. Казав, що у вівторок повернеться електричкою. В середу мав їхати за кордон… На конгрес. І — не приїхав з дачі додому. Уявляєте? Я не спала всю ніч. Ранком примчала у Завалійки. Його нема. Дача незамкнена. В хаті не прибрано. Він дуже охайний. Ніколи не залишає так хати. Уявляєте? Я думала, що збожеволію. Почала дзвонити. У моїх добрих знайомих родич — заступник начальника управління внутрішніх справ Віталій Олексійович. Ну, ви знаєте. Аж тут прибігають, кажуть — знайшли. На кладовищі, непритомного, з пробитою головою. Уявляєте? Я ледь не зомліла. Кинулася туди… У машину його… І думала — одразу в інститут травматології. Головний лікар — наш добрий знайомий. Але дорогою він прийшов до пам’яті. І — категорично — додому. Ніяких розмов. Заперечувати йому неможливо. Вдома я промила йому голову камфорним спиртом, заклеїла бактерицидним пластиром. Викликала «швидку». Хоч він і не хотів. «Швидка» приїхала: подивилися, сказали, що більше нічого робити не треба. Тільки спокій і догляд. Можливий струс мозку.
— Ну, і що ж він говорить? Як пояснює те, що сталося?
— Каже, що вдарився головою об камінний хрест на кладовищі. І знепритомнів. Але то неправда. Він у мене такий міцний. І не міг же він, вдарившись головою, пролежати без тями на кладовищі два дні. Бо недоїдена яєчня на пательні така була пересохла — пролежала в кожному разі більше доби.
— Просто вдарившись, навряд чи людина так довго буде без тями… — повільно промовив Степан Іванович.
— І земля на одязі була свіжа! — підхопила професорша. — А там, де він лежав, усюди трава. Таке враження, що його недавно витягли з якоїсь ями і перетягли туди. Я йому кажу, а він: «Дребедєнь!» Це він у місцевого екскаваторника навчився. Підозріло це все, дуже підозріло. Я бачу, що він говорить неправду, але нічого не можу зробити. Він, мабуть, не хоче мене лякати. Він дуже самолюбний, ніколи нічого не боявся, йому незручно, що хтось звалив його з ніг, і тому не признається. Але якщо так усе залишити, там же не можна буде жити. І моє ж серце буде не на місці, коли він там сам працюватиме. Я весь час думатиму, що якісь бандити на нього напали. Я збожеволію!.. Я подзвонила Віталію Олексійовичу, розказала йому все, і він порадив мені звернутися до вас. Він вважає вас одним із кращих оперативників міста. Так він сказав.
Капітан Горбатюк почервонів і опустив очі:
— Він дзвонив мені… Хоч я й трохи перевантажений, але… спробую поговорити з вашим чоловіком.
— Тільки не кажіть,
— Я скажу, що я з Товариства української мови.
— Не жартуйте. Але треба щось придумати. Бо інакше він нічого вам не скаже.
— А я не жартую. Я таки член Товариства української мови. А ваш чоловік — фахівець із фольклору й етнографії. Отже, тема для розмови знайдеться.
— Ви ж дивіться… будьте обережні. Чоловік же нічого не знає, що я дзвонила Віталію Олексійовичу, що я звернулася до вас… Я вас благаю!
— Постараюсь… А як він себе зараз почуває? Може, турбувати його поки що не слід?
— Та ні, нічого. Трохи болить голова, але він уже працює, сидить за столом. І якби не ота ґуля, мабуть, зірвався б і полетів на конгрес.
— Тоді я йому зараз і подзвоню, — капітан Горбатюк набрав номер. — Алло! Іване Степановичу! Добрий день! Це вас турбує Горбатюк Степан Іванович. Як бачите, майже тезко. Член Товариства української мови. Чи не можна було б з вами зустрітися, проконсультуватися. Ми тут збираємося влаштувати гурток народознавства, і без консультації спеціаліста дуже важко. Мені порадили звернутися до вас… Хто? — Горбатюк на хвилину затнувся. — 3 музею. Так-так… Директор… Можна зайти? Після третьої? Щиро дякую.
Дружина професора дивилася на нього з надією.
— Я потім подзвоню вам. Увечері. Можна?
— Будь ласка. Дзвоніть додому, — Горбатюк назвав номер телефону. — До речі, не думайте, що я сказав неправду вашому чоловікові. Я справді член Товариства української мови імені Шевченка. І веду роботу серед працівників нашого райвідділу. Прикро, що міліцейський суржик став темою для анекдотів…
Чверть на четверту капітан Горбатюк піднімався сходами на третій поверх, де була квартира професора Барабаша. Ліфт чогось не працював. На площадці другого поверху він наздогнав якусь літню жінку з двома торбами в руках.
— Клятий ліфт! Кожні три дні псується! — роздратовано буркотнула жінка.
— Давайте я вам допоможу. Вам на який поверх? — капітан нахилився, беручи в неї сумки.
— Ах, спасибі-спасибі! — вищирила вона у вдячній посмішці білосніжні вставні зуби. — Це така рідкість — вихований молодий чоловік.
Степан Іванович взяв у неї сумки, що виявилися не дуже й важкими, і, пропустивши її вперед, пішов слідом.
Жінці було років за шістдесят, і навіть косметика вже не могла цього приховати.
— Добре, що хоч третій поверх. А кому на дев’ятий? Уявляєте? — вона йшла досить легко, пружним кроком. — От і все. Дякую.
Вона зупинилася біля дверей, він передав їй сумки. Сусідні були двері професорської квартири.
— О! То ви до професора! — сказала вона, побачивши, як він натискає кнопку дзвінка. — Ви не лікар?
— Ні-ні.
— Пробачте. А то вчора була «швидка». Щось у професора сталося на дачі. Розбив голову. Це ж треба.
В цей час двері професорської квартири відчинилися і на порозі став високий, міцної статури чоловік з наклейкою на лобі.
— Здрастуйте, Іване Степановичу! — швидко промовила сусідка. — Як себе почуваєте?
— Спасибі, Маргарито Зенонівно, все нормально, — професор ввічливо усміхнувся до сусідки і глянув на капітана: — Ви до мене? Горбатюк? Степан Іванович?
— Так. Добридень! Можна? — кажучи це, капітан устиг помітити, що сусідка якось по-новому глянула на нього — наче насторожилася. А втім, — може, це йому здалося. У слідчих професійна підвищена підозріливість.
— Будь ласка! Будь ласка! — професор одступив, запрошуючи гостя.