Барабашка ховається під землею
Шрифт:
Лишалося тільки одне — чекати. Коли Василь Захарович упорає п’яного Помпочку — хто його зна. Такі речі не прогнозуються. Може й півдня провозитися…
Поки тато дзвонив, хлопці тинялися подвір’ям.
Андрій із будівельниками не прийшли. Мабуть, на наряді зранку голова їм щось загадав робити, і вони затримувалися.
Хлопці були зосереджені й мовчазні. Почували себе досить моторошно. Баба кудись подалася. Навкруги нікого. Здавалося, весь світ знелюднів. Лишилися тільки вони і ота страшна таємнича безвість, що живе під землею.
Хоч
І чого це капітан Горбатюк не їде? Він же обіцяв.
Та несподівано на їхню зелену, геть порослу споришем вуличку в’їхали червоні «Жигулі».
Хлопці придивилися — за кермом сидів… капітан Попенко. Капітана Горбатюка поряд із ним не було.
— Драстуйте, хлопці! — привітався Анатолій Петрович, вилазячи з машини. — Слухайте, а у вас тут не було вчора дівчини, такої гарної…
Вони не дали йому договорити. Перебивши, почали розповідати.
Вони ще не закінчили, як з’явився тато.
— О, як добре, що ви приїхали! — тато приєднався до хлопців, і закінчували видавати інформацію уже втрьох.
Анатолій Петрович спохмурнів:
— А де ж це Горбатюк? Розумієте, вчора ввечері він до мене заходив, показував квитки, розповів, як їх баба знайшла у погребі, сказав, що наречена зниклого хлопця, якого ми розшукуємо, признала ті квитки, хотіла одразу їхати сюди, але він її відрадив. А сьогодні о сьомій прибігає до мене дружина Горбатюка: щойно, каже, дзвонила мати Ірини Іващенко, ну, дівчини отієї, — дочка вчора ввечері пішла, залишила записку: «Якщо не повернусь до ранку, повідомте капітанові Горбатюку…» — і телефон. «А де, — питаю, — Стьопа?» — «Хтось йому, — каже, — дзвонив на світанку, я крізь сон чула, кудись поїхав». — «Чи не та ж сама Іра?». — «По-моєму, ні. Якесь інше він ім’я називав». Не сподобалося мені це. Вирішив газонути у Завалійки. Виходить, недарма не сподобалося… А ну, показуйте ваш льох злощасний.
Капітан Попенко вийняв із машини ліхтар, маленьку лопатку, топірець. Сказав:
— Ви, хлопці, будьте нагорі, прикриватимете тили — коли що, верещіть, кличте людей. А ви, Василю Сергійовичу, допоможете мені. Треба буде там все поодсувати, все обстежити, всі стіни, долівку — все!
І тато з капітаном Попенком спустилися в льох. Якісь хвилини було тихо. Тільки чулося глухе шарудіння.
Видно, капітан із татом щось одсували.
Хлопці напружено вслухалися. І от…
— О! Що ж ви хочете?! — пролунав голос капітана Попенка.
— Тю! Як же я не помітив?! Я ж кілька разів совав цю діжку! Незбагненно! — спантеличено вигукнув тато.
Хлопці не витримали. Штовхаючи один одного, кинулися сходами в льох.
У світлі потужного міліцейського ліхтаря за великою діжкою квашеної капусти у мурованій стіні льоху чорніла дірка три чверті метра завширшки.
Капітан сунув ліхтар у дірку, потім повернув голову до тата:
— Там лаз, а потім порожнина… Чи то підземна печера, чи коридор.
— Лізьмо! — рішуче сказав тато.
— Я-то полізу,
— Удвох безпечніше: я світитиму, а ви… Зброя є?
— Аякже, — капітан витяг пістолет, клацнув затвором. — Ну, гаразд. Нате.
Він передав ліхтар татові і поліз у дірку. Тато, присвічуючи ліхтарем, слідом за ним.
Дорослі були так збуджені, що хлопців навіть не помітили.
— Підземний хід! — ледь чутно прошепотів Женя, коли тато зник у проламі.
— Тепер усе ясно! — прошепотів Вітасик.
Оскільки хлопці в дірку лізти не наважились (та це було й нерозумно — вони б тільки заважали дорослим), нам доведеться залишити їх в льосі, а самим податися за капітаном Попенком і Василем Сергійовичем.
Хто бував у Києво-Печерській лаврі, той легко може уявити собі підземні монастирські коридори.
В такий коридор і вилізли капітан Попенко і тато Кисіль.
— Погасіть ліхтар на хвилинку, — прошепотів капітан їх огорнула сира холодна темрява.
Вони затамували подих, прислухаючись. Спершу не було чути нічого. Та от…
Розділ XXVI
Один проти двох
— Будьте обережні, — сказав капітан Горбатюк, коли професор одчинив двері склепу.
— Ви ж дали мені мотоциклетний шолом. Тепер боятися нічого, — усміхнувся професор, поправляючи шолом на голові.
— Все одно. Першим піду я.
— Гадаю, доцільніше, щоб першим пішов я. Голіруч ви з ним не впораєтесь. Не хочу вас принизити, але такої фізичної сили я не зустрічав ні в кого. Сам не слабак, але… Краще я йтиму попереду, а ви з ліхтарем і пістолетом за мною.
— Я не маю права ризикувати вашим життям…
— Моє життя буде безпечніше, коли ви йтимете за мною. Бо якщо він вас одразу нейтралізує, без зброї я буду проти нього безсилий. Та й у підземеллі я вже орієнтуюся, а ви…
— Що ж, може, ви маєте рацію, — погодився капітан і додав: — Ви — мужня людина.
Професор не відповів. Мовчки рушив у склеп. Кам’яна брила на долівці склепу була відсунута, одкриваючи квадратний отвір, за яким починалися кам’яні, порослі мохом сходинки.
Професор спускався першим, капітан одразу за ним.
Небезпечні хвилини завжди довгі, тягучі. Капітанові здалося, що сходи безкінечні.
«Треба було взяти з собою когось зі своїх хлопців… Але все відбулося так блискавично…» — думав капітан.
Сходи скінчилися.
У підземному склепі лежало п’ять кам’яних надгробків. На підлозі у безладді валялося кілька мармурових брил. А в стіні зяяв отвір: брили були звідти, вони затуляли колись вхід у підземний коридор.
— Особливо треба пильнувати, коли минатимемо перехрестя, завороти, бічні ходи, — шепнув професор.
Вони пройшли коридором метрів десять і спинилися перед масивними іржавими залізними гратами-дверима.
— Це сталося тут, — шепнув професор, — ґрати були замкнені на замок. Зараз замка нема.