Барабашка ховається під землею

Нестайко Всеволод Зіновійович

— Нічого! Рано чи пізно — будуть, — намагався підбадьорити його капітан Попенко.

— Пізно — це не вихід… Я не можу забути очей її… коли вона плакала…

Розділ XXII

«Барабашка» виявляє агресивність

Того ж таки дня, коли Женя й Вітасик зустріли на кладовищі капітана Горбатюка, їх чекала ще одна несподівана зустріч. Попри всі намагання екскаваторника Андрія та його товаришів покласти фундамент за один день, їм це аж ніяк це вдалося.

Бо ж працювали вони уривками, поєднуючи будівництво з виконанням різних сільськогосподарських робіт. Добре, що хоч жнива ще не почалися. Але все одно: раз у раз хтось приїжджав на мотоциклі з наказом — то щось навантажити, то вирити якусь яму абощо. Й Андрій чіпляв ковша і чихчихав виконувати наказ.

— Дребедєнь! Завтра закінчимо. Не хвилюйтесь, — побачивши, що не вправляється, сказав нарешті надвечір Андрій.

Довелося татові знову схиляти голову перед бабою Секлетою.

— Та ночуйте, які там розмови, — махнула баба рукою. — Я ж вам кажу, мені ще краще. Веселіше, бо так нікому і слова сказати.

Вони сиділи в саду й вечеряли, аж раптом у хвіртку зайшла з вулиці якась незнайома дівчина — гарна, з високим чолом і великими блакитними очима.

Побачивши тата і хлопців, вона розгублено спинилася:

— Пробачте… а баба Секлета тут живе?

— Тут, заходьте, — сказав тато й гукнув: — Бабусю, до вас!

Баба Секлета, що саме несла з хати гарячий чайник, з’явилася на порозі.

— Здрастуйте, бабусю! — тремтячим голосом сказала дівчина і раптом… заплакала.

Баба Секлета так і вклякла на порозі з чайником у руках.

— Що… що з тобою, голубонько?..

Тато підвівся з-за столу і підійшов до дівчини:

— Що таке? У чім справа?

Хлопці повитягали шиї.

Дівчина глянула на них крізь сльози, повернулася обличчям до баби Секлети:

— Пробачте, можна до вас?..

Баба Секлета зрозуміла, що дівчина хоче поговорити з нею наодинці, й позадкувала з чайником у хату.

— Будь ласка! Будь ласка!

Дівчина переступила поріг.

Тато лишився на подвір’ї, розгублено поправляючи пальцем окуляри на носі.

Хлопці мовчали, перезираючись із татом. Тато лише здивовано знизував плечима. Що тут скажеш, як нічого не зрозуміло. Не минуло й двох хвилин, і з хати вийшла баба Секлета, а за нею дівчина. У руці баба тримала ключ від льоху.

Дівчина вже не плакала, тільки нервово стуляла губи.

— Якби ж я щось знала, щось розуміла, дитино моя, — вибачливо хитала головою баба Секлета. Вона відчинила льох і полізла туди першою. Дівчина слідом за нею.

Хлопці й тато мовчки спостерігали.

І знову тато лише поправляв пальцем окуляри, а хлопці перезиралися. Бо не розуміли анічогісінько. Хто ця дівчина? Чого вона плаче і що хоче від баби?..

Нарешті баба вилізла з льоху. Вони чекали, що от-от з’явиться дівчина, але дівчина не з’являлася.

Тато

здивовано глянув на бабу Секлету:

— Пробачте, може, з мого боку й нескромно, але…

Баба тільки рукою махнула:

— Бідна дівчина!

— Що ж таке? — не витримав тато.

— Наречений її пропав. Кілька днів тому. А квитки оті в театр, виявляється, були у нього в кишені. З нею мав іти. Як вони опинилися в льосі? А як я сказала про того Рукатого, що продукти з льоху тягає, вона в одну душу: «Дозвольте мені в льосі переночувати, прошу, благаю!». І — плаче. Боюсь, щоб розуму не стратилася. Що робити?

— Вона ж задубіє. Там же так холодно. Я ж на своїй шкурі…

— Я її вкутаю. Пальто своє зимове дам, валянці, хустку… — баба рішуче пішла в хату.

— А звідки вона про квитки дізналася? — подав раптом голос Вітасик.

— Справді! — здивовано вигукнув Женя. — Звідки?

Тато замислився:

— Виходить, їй сказав капітан Горбатюк…

— Дивно, — Женя почухав потилицю. — А чого він нам нічого не сказав, що хтось пропав?

— А чого він має нам доповідати, — пхикнув Вітасик. Хоча і йому було досадно.

Баба Секлета вийшла з хати, несучи пальто, хустку і валянці.

— Може, сіна їй хоча б трошки… Так важко висидіти там, — сказав тато.

— Я їй сінничок дам, у мене є, — кивнула баба.

Вони говорили так, наче то була нормальна річ. А річ була явно ненормальна: незнайома дівчина, яка щойно з’явилася у дворі, влаштовувалася на ніч у льох… Але хіба то був нормальний льох? То був льох, у якому зникали невідомо куди продукти і в якому виявилися невідомо звідки театральні квитки, що належали зниклому кілька днів тому молодикові… Хіба все це було нормально?..

— Я ляжу на розкладушці біля льоху! — рішуче сказав тато. — Мало що може статися.

— І я! — вигукнув Женя.

— І я! — підхопив Вітасик.

— Ні, ви ляжете на веранді, — невблаганно відрізав тато. — Ще мені за вас хвилюватися треба.

Хлопці довго переверталися в ліжках, не могли заснути.

Розкладушка біля льоху раз у раз поскрипувала — тато не міг заснути теж.

Вовтузилася і баба на печі.

Та всесильний Морфей зборов по черзі всіх…

Тато прокинувся від того, що почув, як гримнула відром біля криниці баба.

Сяяло сонце, щебетало птаство, сокоріли кури, і говорило десь у селі радіо.

Тато підхопився і, вскочивши в штани, привітався з бабою.

— Ну як? Щось було чути? — спитала баба.

— По-моєму, ні… В усякому разі з льоху вона не виходила. Я, бачите, так поставив розкладушку, що вона б її зачепила.

— Спить, бідолага… будити чи ні — не знаю, — непевно сказала баба.

Хлопці попрокидалися, вискочили у двір.

— В кожному разі глянути, може, й треба… Все-таки… — тато підняв одне плече.