Баранкін, будь людиною!
Шрифт:
— Еге ж! — підтакнув я рудому горобцеві.
Горобець зірвався з гілки, зіпхнув крилом мене і Костя і, відчайдушно цвірінькаючи, ринувся вперед, показуючи нам напрямок. Горобчиха пристроїлась ззаду, і, тільки-но ми з Костем починали відставати, вона негайно своїм гострим дзьобом підганяла нас і піддавала нам жару.
— Чур-чур не відставати! Чур-чур! Уперед! Чур-чур! — квапив нас рудий горобець, весь час озираючись.
— Гаразд, Юрку, я тобі цього ніколи не забуду! — сказав мені на льоту Кость. — Коли ти на все життя вирішив лишитись горобцем, то залишайся
— Тихше, дивак! Усе діло зіпсуєш! Зараз від цього рудого все одно по-хорошому не одчепишся!
— Що ж робити? У мене вже сили більше нема бути горобцем!
— Що робити? Втечемо по дорозі! Чекай сигналу! З Баранкіним не пропадеш!
— Не пропадеш? Якже! З тобою якраз і пропадеш! — простогнав Кость Малинін.
І він, виявилося, казав правду. Ми справді з ним мало не загинули, і все через мене. І навіщо я тільки зголосився битись за ту шпаківню?!
Втекти по дорозі нам, звичайно, не вдалося. Рудий горобець і горобчиха весь час уважно стежили за нами і не давали нам відставати ні на крок. Справа оберталася гірше, ніж я передбачав. Якщо ми встрянемо проти власного бажання в бійку, то я ще, можливо, і вислизну, а Костю напевне дістанеться на горіхи. Він і на землі не боєць, а тим більше з горобцями, та ще в повітрі.
Не встиг я про це подумати, як раптом несподівано поруч почулося відчайдушне цвірінчання, і ми всією «сім'єю» врізались у зграю горобців, що билися в якомусь незнайомому садку за ту саму шпаківню, що про неї мріяли наші «батьки».
Я навіть не знаю, як це вийшло, але ми з Костем раптом опинилися у самій гущі бійки, одразу ж загубивши з поля зору наших «батьків». Праворуч, ліворуч, зверху і знизу, відчайдушно цвірінькаючи, носилися зовсім чужі і незнайомі нам горобці.
Кость Малинін здогадався одразу вчепитися дзьобом у мій хвіст, а то ми напевне загубили б одне одного у цій метушні.
Тягти Костя на буксирі і водночас відбиватися було, звісно, важкувато, однак я досить спритно ухилявся від горобців, що налітали на мене, засипаючи їх всілякими погрозами і прокляттям. Добре, що недавно я прочитав книжку про фігури вищого пілотажу. В цьому горобиному бою все це мені дуже пригодилося…
Я злітав угору за всіма правилами, падав на крило, шугав свічкою, входив у штопор і врешті-решт на бриючому польоті мені вдалося вирватися з горобиного оточення. Кость, побачивши, що загроза минула, відчепився нарешті од мого хвоста, і ми разом з останніх сил пустилися навтьоки од цих проклятущих горобців.
— Бий їх чим-чим-чим попало! — почулися раптом за нашими спинами голоси.
Я озирнувся і побачив, як від птахів, що билися, одділилися чотири горобці і кинулися за нами…
ПОДІЯ ВІСІМНАДЦЯТА
Кость Малинін «нацвірінькався»
— Кін-читься це коли-небудь чи ні? — простогнав Малинін, наддаючи льоту.
— Ось ці голосніше за всіх цвірінчали! — крикнув
Горобці, що гнались за ними, почали заходити нам у хвіст.
— Хлопці! Та ви що! Ми ж тільки цвірінькали! — виправдовувався я на льоту.
— А за чим-чим-чим прилітали?
— Ні за чим-чим-чим. Так просто подивитись!
— Подивитись? От ми зараз вам покажемо!.. Зараз з вас аж пух полетить!
Горобці почали наздоганяти нас, і, напевне, вони б дали нам доброго прочухана, якби я не застосував на льоту оригінальний, бойовий прийом, котрий у льотчиків називається «бочкою». Вибравши зручний момент, я підпустив переслідувачів ближче до себе, потім несподівано для них перевернувся у повітрі на спину і хвицнув ближчого до мене горобця Ногами — горобець відлетів убік і врізався в паркан.
— Ага! — закричав я страшним голосом. — Барр-ранкін у повітрі! Стережись!
Я хвицнув другого — і другий відлетів. Так я летів, і кричав, і хвицався, доки не розкидав у різні боки всіх переслідувачів. Противники, що, звичайно, не мали найменшого уявлення про вищий пілотаж, розгубилися, збилися з швидкості і почали поступово відставати…
Скориставшись з розгубленості горобців, ми наддали льоту і сховались за деревами, в знемозі попадавши на якийсь дах.
З мене клубами валила пара, а серце підскакувало, мов кришка на чайнику.
— Звичайно! — сказав Кость, ледве відсапуючись. — Ти як хочеш, а я особисто нацвірінькався, з мене досить! Годі!
Малинін стукнув дзьобом об дах і, важко дихаючи, заходився лаяти мене за те, ніби я все йому набрехав з три мішки вовни про розпрекрасне життя горобців.
— А ще цілий місяць спостерігав за ними… — сказав Малинін, передразнюючи мене: «У них життя без клопоту! У них життя без турбот!»
— Хіба я винен, — сказав я, — що мені так здавалось!..
А Кость Малинін сказав:
— Я ж казав, що нам треба було одразу на метеликів перетворюватись. Метелики й гнізд не в'ють, і коти їх не їдять, і харчуються вони не вівсом, а солодким нектаром. Ох і смакота, напевно.
Я промовчав. На житті метеликів Кость Малинін розумів більше, ніж я. У нього колись навіть була їх ціла колекція, тільки він проміняв її на марки. Мабуть, Кость мав рацію, і нам дійсно треба було перетворитися одразу на метеликів. Привабливо, звичайно, цілий день літати з квітки на квітку і весь час їсти солодке…
І все-таки, перш ніж почати перетворюватися на метеликів, я хотів розпитати Костя докладніше про їхнє життя. А то як би нам не ускочити вдруге…
— А пам'ятаєш, нам Ніна Миколаївна розповідала, — сказав я, — що метелики опилюють квіти…
— Ну й хай собі опилюють! — сказав Кость. — А ми з тобою не будемо! Нема дурних!
Хоч в Костиній відповіді була своя залізна логіка, я все-таки вирішив поставити йому ще одне запитання.
— А як у метеликів з навчанням? — спитав я. — Може, вони теж чому-небудь вчаться?