Баранкін, будь людиною!

Медведев Валерий Владимирович

Так я й зробив. Я з'явився до школи, коли всі мої однокласники ще міцно спали — і Зінка Фокіна, і Мишко Яковлєв, і Алик Новиков, і Кость Малинін, — ну, цей-то, напевне, спить без задніх ніг! Один я з усього класу не спав. І не лише не спав, а вже був у школі години

за дві до початку уроків. Так рано, напевне, ще жоден учень не приходив до школи. Як же я здивувався, коли побачив на протилежній доріжці за кущами бузку постать, що теж підкрадалася до шкільного ганку. Я зупинився. Постать теж зупинилась. Я зробив три кроки до школи, і постать теж ступила три кроки. Я став підкрадатися до входу, і постать теж почала підкрадатися. Я висунувся із-за куща, і постать теж висунула свою фізіономію. Ми довго мовчки дивилися один на одного, зрештою мені набридло мовчати.

— Малинін! — сказав я.

— Ну?

— Ти чого так рано приперся до школи?

— А ти?

— Я так, просто… А ти?

— І я так, просто…

— Зрозуміло! — сказали ми разом.

Тихо, намагаючись не галасувати, ми з Костем піднялися кам'яними сходами і припали носами до холодної і мокрої від роси шибки у дверях і так мовчки чекали, поки нас пустять до школи, до нашої школи.

Ми стояли мовчки, не дивлячись один на одного, стояли і просто чекали, навіть не підозрюючи, що рівно через дві години почнуться такі дивовижні події, події, які дуже уразять не лише наш клас, але і всю школу.

По-перше. Рівно

через дві години й десять хвилин мене викличе до дошки Ніна Миколаївна, і я буду їй розповідати все, що я знаю про життя метеликів. І Ніна Миколаївна: «Юрко Баранкін! Життя метеликів ти знаєш дуже добре. Сідай. Молодець! Коли ти відповідав, мені здалося, що в тебе за спиною виросли крила!..»

Після цих слів весь клас так і покотиться од сміху, і лише ми з Костем не посміхнемося і сидітимемо за партою серйозні-пресерйозні.

По-друге. Через два дні ми з Малиніним Костем виправимо з геометрії двійки на четвірки.

По-третє. Через три дні Зінка Фокіна при всіх заявить, що нібито ми з Костем, на її думку, захворіли на якусь загадкову хворобу і що це, певне, швидко мине.

По-четверте. Ще за кілька днів Зінка Фокіна раптом чомусь перестане мені кожного разу говорити: «Баранкін, будь людиною!»

По-п'яте. Днів за п'ятнадцять мій батько, як завжди перевіряючи мій щоденник, вперше за все життя нічого не скаже і лише здивовано пересмикне плечима й мовчки перезирнеться з мамою.

По-шосте. Рівно через місяць директор нашої школи Василь Васильович Туркін…

А втім, про це, мабуть, говорити ще рано, адже це станеться через місяць, а зараз минуло ще тільки десять хвилин, як ми стоїмо з Костем на шкільному ганку, просто стоїмо і чекаємо, коли ж зрештою відчиняться двері і пустять нас до школи, до нашої школи.