Батурин
Шрифт:
— Не хочу бути завадою. Може, й для мене знайдеться яке діло. Сповню.
Надійшов Войнаровський.
Схвильований і перевтомлений повною пригод поїздкою до Городка.
— Ти все ще бентежишся, — говорив до нього гетьман. — Заспокійся, то недобре. До часу збанок воду носить. Колись мусіло статися те, що станеться тепер. Колеса в повнім бігу не спиниш і не повернеш у другий бік. Повечеряємо — і до роботи. Завтра тут мусить бути пусто. Ще раз обкинув оком гарно прибрану світлицю. — Так, завтра
Вечеряли мовчки. Мотрі нагадувалися гарні вечері в Бахмачі, нагадався
Святий вечір, колядники, вертеп. Ціле життя — вертеп. Доля людьми, як куклами, суває і вертить, а їм здається, що вони грають свою роль по власній, непримушеній волі. Дожидаючи приїзду гетьмана, вона уявляла собі зовсім другий вечір, а вийшло ось що.
Душа бунтувалася; це ж примус, це насильство, не піддаватися долі, силою іти проти неї. Не піддаватися смуткові, радості бажати! Життя — це боротьба, бій за щастя, як не за своє, то за других, своїх.
Сердилася на себе, на той сумовитий настрій, котрому піддалася.
За вікнами гуділо. Грали осінні вітри. Тріщали старезні липи в садку. Бувають липи, що мають двісті-триста літ, чому ж чоловік живе так коротко?.. Мотря відганяла від себе такі гадки.
— Будьте нині нашою хазяйкою, Мотре, — просив гетьман. — Гостіть нас. Чого ж ви так похнюпились, панове? Буря пройде. Кажи нам, Андрію, подати щонайкращого вина. — Войнаровський сам пішов до пивниці і сам налив чарки старим, пахучим вином. — Вип'ємо за добрий успіх нашої справи. У ваші руки, Мотре! — Чоломкнулися чарками. — Так. Жаль такого вина. Скільки його є, скажи подати тут. Погостимо старшин. Треба післати по Чечеля, Кенігзена і по сотника Дмитра. Хай приходять зі своїми офіцерами, з певними, з самими найповнішими.
Войнаровський пішов ключникові давати розпорядки, Чуйкевич пустився за старшинами. Гетьман завернув його.
— Про Орлика забув. І по нього пішли, по нього в першу чергу. Не натішився він жінкою і дітьми, та нічого не
вдієш — треба.
— Я сам по Орлика конем поскочу, — відповів Чуйкевич.
— Гаразд. Скажи йому, щоб жінка й діти готовились в дорогу. Так буде найкраще. Іди.
Чуйкевич вибіг. Гетьман з Мотрею остався. Мовчали.
— Непривітний вечір, — почала Мотря.
— Ніч, — поправив гетьман. — Але завтра знову буде день, може, й гарний.
— Дав би то Бог.
— Дасть.
Пускався дощ. Лупотів по криші, ніби сто бубнів у Ковалівці грало.
— Дощ.
— Злива.
Не могли почати розмови. Безодня відчинялася поміж ними. Боялися зазирнути туди.
— Мотре Василівна, — почав гетьман, вдивляючись у неї
— Я? Жалю? За що? — Підняла голову, сміливо глянула на нього. — За тії гарні хвилини, що пережила в Ковалівці і в Бахмачі? Дякуючи їм, я нині друга людина.
— Спасибі, Мотре! — і стиснув її руку. Не боронила, і не втікала з нею, як колись. Безпечною почувала себе.
— Як мало статися, так сталось.
— Може, так і краще.
— Так краще, як є. Добре, що й ви тієї гадки. Легше мені буде. А то совість не давала спокою. Боявся, чи не скривдив я вас. Вірте, не хотів.
— Вірю.
— Я вам добра бажав і бажаю, любив вас, Мотре, і люблю.
Загуготіли громи.
— Пригадав собі грім, що не прогримів, — завважив з легкою усмішкою, в котрій почувався і сміх, і глум.
— Восени громи, — завважила Мотря.
— Буває, що і взимі гримить. Не сподіюся спокійної зими, ціле моє життя неспокійне…
Жалувався. Мотря рада була потішити його, гордощі не давали. Мужа має. Доброго, котрий любить її.
— Не знаєте, що я пережив, Мотре. Як турбувався вами. Та була ще друга турбота в мене — і є.
— Для тої другої годиться вам позабути про все.
— Робити кривду собі й найближчим нашому серцю.
— Хоч би й так.
— Так ви жалю не маєте на мене?
— Ніякогіського…
— Спасибі вам, велике вам спасибі, Мотре, — і руку її підніс до уст. Рука задрижала. Почув, як пальцями пробігла дрож, як вони з гарячих зробилися зимними. Нараз затремтіли, вихопилися з його долоні — і Мотря затулила очі, хотіли здержати сльози. Не могли. Капали крізь тонкі, білі пальці.
— Мотре, сонце моє!
— Пане мій! — Ще один грім, ніби камінь покотився в провалля, і Мотря зірвалася на рівні ноги. Ні, так не можна, так не годиться… — Простіть, я стільки перебула… Не видержало серце… Прошу не дивуваться… Пройшло… Хай ваша милість не зважають на Мотрю. Треба робити те, що треба. Я весела, я щаслива, я дужа. — Всміхалася. — Літа минуть, забудеться усе, останеться діло, велике, святе. Похитав значуще головою:
— Коли б сталося.
— Що б там і не сталося, а робити треба. Пане гетьмане,
Мотря своє діло зробить. Хустинкою очі обтерла.
— Пройшло, бачите? Пройшло. Я сміюся. За ваше здоровля, ясновельможний, за успіх вашого діла!
Вихилила чарку до дна.
— Завтра теж день. Ціла низка днів, дощевих і погідних, турботних і веселих, — так минає життя. А діло перетриває нас. Будемо жити в долі, хоч умремо в життю… Правда, пане гетьмане? Ви не покинете діла? Доведете його до краю? Діло ведіть! Не було Ковалівки, ні троянд, ні Мотрі, — нічого не було. Є тільки діло.