Байда, князь Вишневецький

Кулиш Пантелеймон Александрович

За ди­ки­ми бах­ма­та­ми-вітра­ми. [5]

Одна стру­на дзвінить по­туж­но в ме­не,

Мов те піро ор­ли­не про­тив бурі;

Мов Чор­не мо­ре грає-заг­лу­шає

Всі інші співи на моїй бан­дурі.

(Співає).

Гомін, гомін по дуб­рові…

Туман по­ле пок­ри­ває…

Мати си­на про­га­няє…

Виходить кня­ги­ня Виш­не­вецька з Кат­ру­сею.

Княгиня

Мій ор­ле си­ну! де твій ро­зум

дівся?

5

– Бахмат - верховий (бойовий) кінь у татар.

Щоб я те­бе та з до­му про­га­ня­ла!

Жене те­бе не ма­ти з до­му, син­ку,

А вольна во­ля, са­мохіть ко­зацька,

Що на Ни­зу, мов бо­лесті, наб­рав­ся,

Проявою в Литві й на Русі став­ся.

Байда

Моєї бо­лесті, го­луб­ко-не­не,

Козацтво ни­зо­ве не знає звіку.

Воно ко­ралі, жем­чу­ги ту­рецькі

Дарує з жар­ту сте­повій шин­карці.

Княгиня

А ти ж хіба не з жар­ту, син­ку, співом

Про лю­бощі сумні - гаї спов­няєш?

Невже ти справді су­мом тим су­муєш,

Що ним лу­на пісень твоїх лу­нає?

Ще, як зму­ро­ва­но зам­кові му­ри,

Вони пісень та­ких сум­них не чу­ли…

Чого тобі, мій син­ку, су­мо­ва­ти

І сер­цю неньки ту­ги зав­да­ва­ти?

Байда

Не сум, а жаль бе­ре ме­не ве­ли­кий

На той гнівли­вий та по­ну­рий пог­ляд.

Ніхто не смів на ме­не так ди­ви­тись,

Ні пиш­ний моск­ви­тин, ні тур­чин буч­ний,

І я ні пе­ред ким очей не зни­зив,

А тут по­чув не­мов­би страх у серці.

Я зро­ду ще ніко­го не ля­кав­ся,

А тут чо­гось мій дух за­ко­ли­хав­ся.

Княгиня

О си­ноч­ку! то се тобі в Ост­розі

Княгиня Ілліна да­ла роз­маю?

Чи, мо­же, тир­ли­чем те­бе поїла [6]

І до доч­ки твій дух при­во­ро­жи­ла?

Я ж ду­ма­ла, що ти шут­куєш з на­ми,

А ти до Гальшки лю­бо­ща­ми ди­шеш,

6

– Тирлич - рід однорічних і багаторічних трав'янистих та напівтрав'янистих рослин родини тирличевих.

До ка­то­лич­ки сер­деньком па­лаєш,

Заручену свою за­був­ши до­ма!

Хіба ж на те Кат­ру­сю я пес­ти­ла,

Щоб во­рог мій із неї насміявся?

Тульчинський тим ча­сом го­во­рить Кат­русі мімікою про лю­бощі. Во­на відка­зує мовч­ки, що мислі її на небі.

Байда

Хто во­рог твій, ма­ту­сю?

Княгиня

Та Кос­тецька,

Та ляхівка невірна, що відби­ла

Острозького Іллю в сест­ри моєї,

У бідної чер­ниці. Не гріхом би,

Ладом хо­ро­шим і зви­чаєм доб­рим

Вона б на світ Кат­ру­сю по­яви­ла.

Зав'яла квітка, вмер­ла бідо­лаш­на,

В чер­нецтві со­ром

свій дівоцький скрив­ши.

Я патріархові за розрішеннє [7]

Та за за­ру­чи­ни да­ла сто гри­вень, [8]

І ти по­ки­ну­ти Кат­ру­сю хо­чеш

Задля тієї Гальшки?

Катруся

Паньматусю!

7

– Розрішеннє - тут: відпущення гріхів.

8

– Гривня - мідна монета в три, а в деяких місцях - у дві з половиною копійки.

Моя кня­ги­не, со­неч­ко сирітське!

Не жур йо­го і не вгру­щай за ме­не.

Я му­шу гріх тяж­кий спо­ку­то­ва­ти,

Волосяним руб­ком чо­ло зв'яза­ти. [9]

Княгиня

Ти? в мо­нас­тир іти? Ти, пиш­на вро­до,

Людського ви­ду квітко світо­зар­на!

Ти в келію лю­бов мою за­чи­ниш,

Постами та бдіннєм її за­му­чиш?

Катруся

Не я, кня­ги­не, рідна ма­ти бу­де

9

– Рубок - тонка перкалева чи батистова хустка. Волосяний рубок - чернечий головний убір у вигляді хустки.

Пости пос­ти­ти, довгі ночі бдіти.

Вона свою вло­жи­ла в ме­не ду­шу,-

Її ду­ша под­виж­ницт­ва жа­дає.

Бо по но­чам, як місяць се­ред не­ба

Із зо­ря­ми ве­де ти­ху роз­мо­ву,

Я в сяєві йо­го вба­чаю матір.

Вона, мов тінь прозірчас­та, літає,

Німуючи, ме­не очи­ма про­сить:

"О до­ню! уб­ла­гай свя­ту Пок­ро­ву,

Нехай ме­не на чис­те ло­но прий­ме".

Байда

Ти доб­ре, не­не со­ко­ли­хо, дба­ла,

Що си­нові го­то­ви­ла под­ружжє,

Та, дба­ючи про нас із патріархом,

Не за­зир­ну­ла оком нам у сер­це.

Катрусина кра­са на ме­не світить,

Мов яс­не сон­це на Бал­канську кри­гу:

Хоть іскра­ми бли­щить-ми­го­че кри­га,

А теп­лої во­ди з се­бе не пус­тить.

До Гальшки ж я ще й сло­ва не про­мо­вив,

А весь узяв­ся кип'ячем-окро­пом.

У ключ моя ли­царська кров кипіла,

А сер­денько не­мов той жар жах­ти­ло.

Княгиня

То се ви змо­ви­лись ме­не зро­би­ти

Зозулею-бездітницею, діти?

Чи я ж на те вас у Царг­рад во­зи­ла,

Коліна патріарху обійма­ла?

Я не ля­ка­лась ні Бал­кан ви­со­ких,

Ні скель, ні льодя­них вер­шин зуб­час­тих,

Ні по­над кру­ча­ми доріг стра­шен­них,

Ні ков­ба­нюг, бе­зо­день гли­бо­чен­них.

Байда

Ні, ма­мо, ти бездітною не бу­деш:

Дітьми й уну­ка­ми втіша­тись бу­деш.

З дру­жи­ною до те­бе завітаю,